Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 26

Від Буревія (продовження)

Я якраз встиг піднятись на лікті, щоб побачити цей момент: Стриба на всіх парах кинувся вперед на моїх охоронців. Солдати-тіні знову зійшлись у одну «стінку». Удар! Стриба зіштовхнувся із ними. На мить зав’яз, але щось змінилось. Тіла сірих воїнів стали якимись… більш видимими. Більш цупкішими. І це зіграло із ними злий жарт — один із воїнів розірвався. Він буквально розлетівся на дві половини і упав на землю.

Жодного крику при цьому, жодного звуку. Німа смерть — останки воїна більше не ворушились. Стриба почав наносити удар за ударом. Солдати намагались тримати стрій, але це уже не вдавалось. Ось розірвався ще один. Ось на землі опинились шматки іншого.

Один солдат упав на землю і потягнув свої щупальця до Стриби, але той копнув його голову так, що вона відірвалась і полетіла геть.

— Ти ба, як вони рвуться! — зареготав Стриба і продовжив свій скажений «танець смерті».

Через кілька хвилин справу було закінчено. Всі мої охоронці були знищені. Їхні останки розчинились, немов нічні тіні на світанку. Я був вражений. Трясця, я був щасливий!

Завершивши справу, Стриба завмер, вперши руки в боки. Виглядав він самовдоволено.

— Ей! Ти про мене не забув? — гукнув я.

— Вибач! — він кинувся до мене і взявся за вузли на руках і ногах. — Як ти тут?

— Жахливо. Ніч була довга.

Я взявся розминати тіло. Дивно, що руки не повідмирали за ніч і все ще служили мені.

— Вибач. Вчора у мене не вийшов прорив. Але сьогодні — зовсім інша справа!

— Чому так? — прохрипів я, масуючи ноги.

— Точно тобі не скажу. Гадаю, що перебуваючи у нашому світі, вони міняються. Наші закони фізики впливають на них. Ха, а що вони думали? Ми граємо на своєму полі!

— Про що ти говориш? Хто вони взагалі такі?

— Ти не в курсі? Слуги Войда. Чи частинки його. Чи біс його знає що.

Я спробував підвестись, але не втримався на ногах і мало не впав додолу. Вусань мене підхопив:

— Ти не спіши. Поволі. Зараз все владнається. Моя аура тобі допоможе.

— Твоя аура? — іронічно перепитав я.

— Звісно. Я ж бог, як не як.

Отже, Бог мене не покинув. Чи бог. Чи боги. Жахлива ніч була позаду, і я поступово починав усвідомлювати, як мені пощастило.

— Що таке цей Войд?

Стриба пригладив вуса:

— Якщо коротко — це величезні пустоти у космосі. Велетенські чорні плями на карті всесвіту. Їхні діаметри досягають до 250 млн років… Одним словом, вони дуже великі. І там нічого немає. Ні планет, ні галактик. Але, водночас, там щось є. Знаєш чому?

— Тому що воно приперлось на нашу планету?

— Ха! Не просто нашу планету — наш мультивсесвіт. Ні, не тому. А тому, що світло, котре проходить крізь нього — викривлюється.

— Там тіньові фотони? Тіньові галактики? Олаф мені щось таке розповідав, — поморщився я.

— Олаф? От хитрюга! Колись я тобі розкажу, хто такий Олаф. Насправді, не відомо, що це таке. Темна матерія, темна енергія — біс з ним. Головне: воно чужорідне нам. Це сама протилежність нашому життю. 

— Як воно потрапило до нас?

Стриба нахилився до мене і протягнув руку:

— Ану, тепер спробуй встати?

Я недовірливо взяв його за руку і… випростався. Мої ноги досить упевнено тримались. І загалом тіло стало значно сильнішим. Я підняв свої зап’ястя і помітив, що сліди від шнурків зникли.

— Дуже зручно, — я вдячно кивнув. — Почуваюсь значно краще. То як воно потрапило до нас?

— Це складне питання. Можливо, антижиття притягується до життя. Але чому саме зараз? Можливо, серед нас є зрадник… Не дуже це й важливо уже зараз. Ти ще поглянь на себе.

Із дивуванням я зауважив на собі інший одяг. Темно зелену, новеньку уніформу.

— Довелось поміняти тобі штани. А то ти трохи захезався. Сам знаєш.

— У мене не було вибору, — буркнув я. — І як ти це робиш?

— Ну Йосип Петрович! Я ж бог! Ходімо звідси. Нам треба вшиватись, щоб темним силам було складно нас вичислити.

І ми рушили. Лісом у невідомому напрямку. Точніше, Стриба знав куди йти — він спрямував нас кудись вниз по схилу гори, поміж густих, величних дерев.

— Де ми? Я знаю, що це не Тур’я, — промовив я по дорозі.

— Це уже не Тур’я. Але це і не реальність у чистому вигляді. Раніше цього місця не було. Знаєш, як кажуть: подія сама створює місце для себе.

— Хто так каже? Вперше чую.

— Гаразд, можливо це я сам так сказав.

Стриба помітно посерйознішав. Його тріумфальний настрій вивітрився. Можливо, він зрозумів, наскільки його перемога над тіньовими воїнами мізерна у порівняні зі всією ситуацією.

— То до нас… у світ прийшли створіння Войда і вони хочуть призвести до кінця світу?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍