Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 25

Від Буревія

Здається, у будь-якій секунді, будь-якій миті — можна знайти вічність. Якщо дуже постаратись. Якщо дуже захотіти.

Час минав. І минав він із кожною секундою все повільніше, наче відкриваючи для бранця темних сил браму вічності. Я безсило лежав на землі, поки не захотів пісяти.

— Ей! Придурки! Мені потрібно в туалет! — почав волати я, але потім затнувся.

Із ким я говорю? Із істотами з іншого світу? Іншої планети? Іншого виміру? Як би не було — вони просто не в змозі мене зрозуміти. І взагалі: чому я вирішив, що вони розуміють мою мову? Стривай, знаю: тому що та «чорна дірка» розумів нас і говорив людською. Добре, але це ще не означає, що солдати-тіні такі ж самі. Можливо, вони примітивніші. А, можливо, вони є частинками того містера «чорна дірка» і зараз він дивиться на мене…

«Надто багато домислів», — подумав я і почав пісяти у штани. Клята фізіологія. Інколи вона страшенно принижує. Адже яким би крутим ти не був, ти, як і всі люди, ходиш в туалет та інколи маєш із цим проблеми.

Отже, давайте відволічемось. Що може бути далі? Вони можуть тримати мене тут, поки я не помру з голоду. Або ж прийде Войд, і уже тоді уб’ють мене. Є шанс, що повернеться Стриба і щось вдіє… Я вкотре почав викручувати руки, щоб розпустити трохи вузли. Не допомагало. Дивно, що ці потойбічні істоти використали доволі земний спосіб, щоб ув’язнити мене — шнурки.

Час минав. Почало сутеніти. Яка жалюгідна смерть чекає на мене…

Ви були коли-небудь у лісі посеред ночі? Якщо ні, то вам важко уявити цю непроглядну темряву, яка там панує. Вона воістину непроникна. Серед цієї вічності очікування, я спробував вибратись із ями. Почав повільно повзти. Листя піді мною по-зрадницьки зашурхотіли, але вибору не було. Проте через декілька метрів моїх зусиль, я відчув дотик вологого туману.

— Сука… — прошепотів я, і уже знайома мені, в’язка сила, потягнула мене назад.

Знай своє місце, друже. Знай своє місце. Солдати, яких не було видно, знову заволокли мене у заглибину під скелею. Я перевів подих і заплющив очі.

Бог покинув мене. А якщо Бог взагалі покинув наш світ? Якщо його більше нема на цій планеті, чи у цьому вимірі? І хто у цьому винен? Звісно, люди. Це ми його розчарували. Бо хіба ж ми робили щось, щоб бути кращими? Щоб бути хорошими дітьми Його. Він втомився виправляти все, втомився залагоджувати наші помилки. Навіть Господнє терпіння не безмежне. А знаєте, що безмежне? Ця ніч. Ця пітьма довкола.

Мої думки ставали все божевільнішими, і я відчув, що здоровий глузд віддаляється від мене. Як віддаляється дійсність, коли ти засинаєш…

Це було величне місто. Воно простягалось у всі боки безкінечністю, піднімалось на пагорби та виходило до моря. Це місто було створене зі всіх сновидінь людських. Зі всіх вигадок. І дороги його — мов найвеличніша павутина, де все пов’язано зі всім. Де можна знайти будь-які відповіді.

«Яке питання ти бажаєш поставити, Буревій?»

«Що мені робити?»

«Це неправильне питання. Шукай інше».

«Як мені врятуватись?»

«Це неправильне питання. Шукай інше».

Це було найвеличніше місто в історії людства. І воно говорило до мене голосом, від якого мурашки йдуть по шкірі.

«Чи на правильному я шляху?»

«О, так! Ти на правильному шляху! Ти на своєму місці, Вітре!»

Я здригнувся та розплющив очі. У лісі настав ранок. Я страшенно замерз і не відчував ні рук, ні ніг. Уві сні я зарився у листя, зарився у землю якомога глибше, але, схоже, це не допомогло.

Глухий стогін вирвався із мого горла. Я спробував поворушитись. Кров побігла по кінцівках. Рухайся, Бур! Рух — це життя!

— Привіт, хлопці! — раптом пролунав бадьорий голос.

Я стрепенувся і принишк.

— Ви досі тут? То який у вас план? А хоча можете не відповідати — ми самі розберемось. Буревій! Ти живий?

— Я-а-а… — квапливо застогнав я у відповідь.

— Чудово! Бо я боявся, що уже не буде кого рятувати. Спроба номер два!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍