Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 24

Від Захара

Ми із Калі повільно йшли по вулицях містах і все, що нас оточувало — це була пустка та згарище. Зруйновані будинки, котрі взагалі не мали бути зруйнованими. Тому що жили там прості сім’ї. Діти, їхні батьки, бабусі і дідусі. Я бачив іграшки на подвір'ях будинків. Я бачив розбиті, розстріляні автомобілі.

І тіла. Трупи лежали повсюди. Понівечені тіла на понівеченій землі.

— Калі, що людина може зробити супроти такої несамовитої ненависті? — понуро запитав я.

Вона не відповіла. Богиня мовчала. Але світ довкола не мовчав — раз-по-раз десь лунали вибухи, шуміла бойова техніка, шугали у небі літаки.

— Куди ми йдемо? — знову звернувся я до моєї супутниці.

— Ми шукаємо шлях для переміщення.

— Куди?

— Захар, у тебе є місія. Є певний шлях. А куди завжди веде дорога?

— До місця призначення?

Вони похитала головою і, піднявши руку, раптом зупинилась.

— Дорога завжди веде до дому. Дім — ось що нам потрібно.

Після цих слів Калі кинулась кудись убік. Я рвонув за нею. Ми перетнули дорогу і опинились у дворі багатоповерхівки.

— Ти чуєш? — запитала вона мене, зупинившись.

— Що? Не знаю, що ти маєш...

І раптом, дуже тихеньке — няв. Це був навіть не дорослий “няв”, а писк. Калі рушила убік звуку, нагнулась та уже за мить тримала у руках маленьке кошеня. Цілком біле, але страшенно замурзане. Воно пищало із усіх сил.

— Ох, ти моє маленьке. Не бійся, не бійся. Я подбаю про тебе.

Калі обняла кошеня і накрила своїми теплими руками. Я знав, що руки у неї завжди були дуже теплі. Пам'ятав це ще від тоді, як п'ять років тому богиня з'явилась у моєму домі маленьким немовлям.

Не знаючи, що сказати, я стояв і дивився. Вона повернулась і поглянула на мене усміхненими очима. Зараз Калі виглядала радісно як звичайна жінка, якій вдалось врятувати маленьке звірятко.

— Бачиш, як нам пощастило?

— Еге ж...

— Ти не розумієш — для кожного дому потрібен кіт. Якщо ми шукаємо Дім, то кіт — це уже половина його.

Вона засміялась, і я раптом почув чиїсь кроки позаду. Обертаючись, мене охопило погане передчуття. Що доброго ми могли побачити тут — на окупованій території?

— Стоять, не двігаться! — пролунала команда російською.

Це були солдати. Трикляті росіяни. Чотири штуки. Виставили автомати уперед.

— Ви би краще не чіпали нас, — я підняв руки. — Якщо вам дороге життя.

Немов зі сну, у моїй пам'яті виринули спогади про розправу Калі із попередніми солдатами на дорозі. Я бачив їх немов десь збоку. І справді — зі мною ж богиня, гнів якої безжалісний. Зараз їм настане кінець. Жахлива смерть!

— Что ти там гаваріш, хахол? На калені.

— В смислі? Калі?

Я повернувся і похолов — її не було. Жінка немов випарувалась. І раптом на вухо мені хтось прошепотів: “Вибач, Захар, мені потрібно рятувати котика. Рухайся далі. Ми ще побачимось”.

— Ти здуріла! — вигукнув я у пустоту і опустив руки.

— Блять, шас ти у нас узнаєш, как разговарівать, — сплюнув солдат і вони всі рушили до мене.

Я ошелешено витріщився на супротивників. Треба тікати! Хай краще застрелять... Поки я це подумав, було уже пізно — один із них ударив мене прикладом автомата у живіт. Я зігнувся і отримав удар по спині. Після цього я таки упав на коліна.

— Получай тупая скатіна... — сказав хтось, і мене почали бити із усіх сторін.

Хтось зламав мені пальці, і я скрикнув. Стало дуже боляче. Вони били мене, перетворюючи живий організм у шмат м’яса. Люди (або ж нелюди) убивали іншу людину. Беззахисну, не озброєну. Це личило росіянам. Росія — велична країна убивць і ґвалтівників. Без честі і совісті.

Калі, яка ж ти сука!

Я верещав поки рот мені не заповнили уламки моїх власних зубів та кров. Тоді я почав захлинатись ними. Хтось вибив мені око...

Богиня покинула мене. Одного разу так станеться зі всіма нами. Боги не в змозі терпіти гріхи людства. Усьому настає край. І якщо ми не отямимось, якщо ми не одумаємось...

Пролунав вистріл. Контрольний я уже не почув.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍