Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

Із чого вони складаються? Із тіньових фотонів?

Цей солдат нахилився до мене і почав перевіряти вузли на моїх кінцівках. На його руках я не побачив пальців, але щось там було… Щось обмацувало мене, і цей дотик був… немов туман торкався моєї шкіри. Туман, що здатен чинити небувалий тиск на предмети.

— Забирайся до біса! — гаркнув я, але його це не спинило.

Зашморги стиснулись ще більше. Я застогнав і знову безсило зарився носом у листя. За мить мене залишили у спокої. Долинув лише тихенький шерех — вони пішли. Я відчув це і повернувся на спину. Сяк-так мені вдалось підсунутись до скелі та спертись на камінь.

Мої вартові знову стояли на своїх позиціях. А я відчув, який голодний. Несамовито голодний! І що далі? Що чекає на людину, після того як її покинув навіть Бог?

«Ти знову помилився

Кинувши на підвальну підлогу

Не тих і не там

Ти помилявся

Раз за разом

Коли голос заплямований

Білою іржею

Твого випробування

Ковтав останні слова

Як тобі там

Нині і прісно сидиться?

Коли чуєш ім’я своє

Чуєш?

Небо не витримує твого позіхання

І рветься на шматки людської зневіри

Що тобі видно з престолу

Твоєї байдужості

І ще скажи —

Як молитися твоїй втомі

Відтепер?»[1]

[1] Олександр Авербух, поезія