Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 23

«Покликуй до Мене — і Я відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш».

Єремія 33:3

 

Від Буревія

Інколи думаєш, що ти міг би й не виходити із чорного забуття сну. А для чого? Життя — це постійна боротьба зі смертю. Життя це постійний біль втрати. Життя — це полюбити і віддати. Тривога та страх, що завжди перемагають всередині. І навіть сонце, що осяє твоє обличчя, може не благословити тебе…

Я прийшов до тями, лежачи у якійсь ямі на землі серед листя. Прокашлявшись, зрозумів, по-перше, що руки мої зв’язані. По-друге, що ноги мої зв’язані. По-третє, що ми десь серед лісу.

І що далі Бур? Що ти будеш робити далі? Ніколи у житті ти не стикався із такими… створіннями. Навіть не підозрював, що таке може існувати. А що як ми — люди — цілком безсилі перед ними?

Я спробував підвестись і заглянути трохи вище своїх колін. Виявилось, що яма насправді була заглибиною у землі, що розташовувалась під скелею. Довкола мене обступили дерева, і їхні густі крона затуляли небо.

У цю мить я побачив ще дещо — тіні солдатів, що стояли по периметру. Химерні боввани, що немов застрягли у вимірі між світами. Замість обличь у них були просто сірі поверхні. Не було зрозуміло, стоять вони до мене спиною чи передом.

— Ей! Бовдури! Який план? — крикнув я, і вони поворухнулись — рушили у мою сторону.

Їхні сірі, дещо прозорі, але людиноподібні тіла, рухались як і слід рухатись — піднімались ноги, коливались руки. Проте солдати лише звузили круг довкола мене. Ні звуку не пролунало.

— Ви не розмовляєте? Де ваш головний? Де… Войд?

На цей раз вони не ворушились, але всі дивились на мене. Я зрозумів це, бо побачив куди спрямовані коліна істот — у мій бік. Їх було близько двох десятків.

— Де жінка, котра була зі мною? Вона тут? Самса! — загорлав я, проте ніхто не відгукнувся.

Мій крик відбився луною десь у лісових хащах і розчинився. Я замовк. Солдати якийсь час дивились на мене своєю відсутністю очей, а потім трохи відійшли, розвернувшись спинами. Вони були одягнуті у щось однотонне. Немов ніндзя. Зброї у них я не помітив.

Інколи думаєш, що тобі нема заради чого жити. Живеш у депресіях, нібито стресах. А потім у тебе щось забирають і ти розумієш — таки було заради чого! Навіть, ось ця їжа, котру ти мав на сніданок-обід-вечерю. Навіть оця скромна оселя. Цей гарячий душ… Заради цього дійсно варто жити, допоки ти живеш у мирному спокої.

Але у тебе це забирають.

І тоді сенс твого життя стає найяскравішим, найгострішим. Він обпалює тебе зсередини, немов міцний алкоголь. Цей сенс — знищити ворога. Убити його! І, можливо, повернути все, що у тебе забрали.

Ей, виродки! Забирайтесь із нашої землі! — відчайдушно крикнув я.

Раптом, солдати-тіні заворушились — вони збились у одну групу і, неначе перегородили комусь дорогу. Я почав звиватись як вуж, щоб заглянути вище. Листя залізло мені у всі пазухи, але я таки побачив його.

— Гей! Бур! Ти як?

— Не дуже. Мене зв’язали.

— Добре. Зараз ми спробуємо щось зробити.

Спробуємо?

Це був Стриба. Я бачив його десь за двадцять метрів від себе. Але солдати стояли ще ближче. І вони чекали на нього. Їхні руки якось дивно коливались і, немов видовжувались. Мої охоронці стали ще сірішими і прозорішими.

Стриба театрально поправив свої вуса та зненацька кинувся вперед. Солдати згуртувались. Удар! Стриба зіштовхнувся із сірими істотами і немов зав’яз у них. Вони чіплялись до нього руками, наче щупальцями. Я побачив, як його обличчя викривилось від зусиль і… болю?

— Ану, суки… Посуньтесь! — викрикнув він.

— Давай! — вигукнув я із ями.

Проте щось ішло не так. Солдати-тіні огорнули Стрибу і його рухи ставали все повільніші. Ще декілька разів він спробував зробити різкий ривок, але був зупинений. Тоді він відскочив назад, і солдати відпустили його.

— Бур? — захекано гукнув він.

— Що?

— Не виходить.

— Що значить «не виходить»? Ти бог чи хто? Хто вони, в біса, такі? Цей довбаний Войд… І взагалі.

— Я не можу тобі нічого казати тут. Ти ж розумієш.

— Ні. Не розумію. Я нічого не розумію.

— Буревій, я повернусь. Я тебе не покину.

— Трясця…Ти жартуєш?

— Ні…

Він почав задкувати. Підняв руку, прощаючись.

— Побачимось. Скоро!

Я не знав, що відповісти, і просто безсило упав обличчям у листя. Воно було запашним та сухим. Але зараз так пахнув мій розпач. Зненацька, я відчув, як мене щось торкається. Різко повернувся і побачив біля себе сірих солдат. Голова одного із них була зовсім поруч. Вона нагадувала манекен, або ж спеціальне опудало воїна, на якому тренувались із мечами. Однорідна, округла поверхня, що дивно, беззвучно дрижала у повітрі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍