Джоан Харріс - Шоколад

Близько п’ятнадцяти хвилин добра половина парафіян залишалася в церкві, – очевидно, вони чекали своєї черги до сповідальні. Я налила собі ще шоколаду. Неділя – довгий день. Треба виявити терпіння.

Зненацька я побачила знайому постать в картатому плащі, що вислизнула з відчинених воріт церкви. Жозефіна оглянула площу й, переконавшись, що вона порожня, кинулася до шоколадні. Побачивши Нарсіса, вона забарилася біля дверей, але потім все-таки наважилася ввійти. Руки, стиснуті в кулаки, вона притискала до живота, немов оборонялася.

– Я зовсім ненадовго, – з ходу почала вона. – Поль на сповіді. У мене всього кілька хвилин, – голос у неї різкий, наполегливий. Вона бубонить: слова квапливо лягають у ряд, як кісточки доміно.

– Тримайся подалі від тих людей, – гарячково промовила вона. – Від волоцюг. Перекажи їм, щоб ішли. Застережи їх. – Її обличчя смикається від напруги, долоні стискаються й розтискаються.

Я дивлюся на неї.

– Присядь, Жозефіно. Прошу тебе. Випий чогось.

– Не можу! – Вона енергійно труснула головою. Її скуйовджене вітром волосся безладно розсипалося по обличчю. – Я ж сказала: немає часу. Просто зроби так, як я кажу. Прошу тебе. – Вона давиться словами, задихається й увесь час поглядає на ворота церкви, немов боїться, що хтось побачить її зі мною. – Він читав проповідь проти них, – швидко й тихо мовить вона. – І проти тебе. Він говорив про тебе. Різні жахи.

Я байдуже знизала плечима:

– Ну й що? Мені що до того?

Жозефіна в розпачі стиснула кулаками скроні.

– Ти маєш їх застерегти, – повторила вона. – Скажи їм, щоб ішли. І Арманду теж попередь. Скажи їй, що сьогодні в проповіді він згадував її ім’я. І твоє теж. І моє назве, якщо побачить мене тут, і Поль…

– Я нічого не розумію, Жозефіно. Що він може зробити? І взагалі, до чого тут я?

– Просто скажи їм, добре? – Вона знову залякано глянула на церкву, з якої виходили кілька людей. – Усе, треба бігти. Мені час іти. – Вона попрямувала до дверей.

– Жозефіно, зачекай…

Вона обернулася. На її обличчя шкода було дивитися. Я бачу, що вона от-от розплачеться.

– Знову повторюється те ж саме, – каже вона надривним нещасним голосом. – Як тільки мені вдається з кимсь подружитися, він негайно втручається й усе псує. І тепер так само буде. Ти поїдеш, а я…

Я ступнула вперед, наміряючись заспокоїти її, але Жозефіна сахнулася, відмахуючись від мене незграбним жестом.

– Не треба! Я не можу! Знаю, у тебе добрі наміри, але я… просто… я просто не можу! – Зусиллям волі вона взяла себе в руки. – Зрозумій, я тут живу. Мушу тут жити. А ти – вільна птаха, можеш поїхати, куди побажаєш. Ти…

– І ти теж, – м’яко зазначила я.

І тоді вона подивилася на мене, кінчиками пальців швидко торкнулася мого плеча.

– Ти не розумієш, – без образи в голосі сказала вона. – Ти – інша. Деякий час я теж думала, що можу стати іншою.

Вона повернулася. Захват у ній згас, поступившись виразу відчуженості, що, як не дивно, навіть її прикрашав. Вона знову встромила руки в кишені.

– Вибач, Віано. Я, правда, намагалася. Ти не винна. – На мить її риси ожили. – Попередь людей з ріки, – наполягала вона. – Скажи їм, щоб вони їхали. Вони теж ні в чому не винні… Просто я не хочу, щоб хтось постраждав, – тихо завершила вона. – Добре?

– Ніхто не постраждає, – сказала я їй, знизавши плечима.

– От і добре, – видавила вона болісну посмішку. – За мене не турбуйся. У мене все гаразд. Правда, – знову та ж вимушена, болісна посмішка. Вона стала просуватися до виходу. У її руці щось блиснуло, і отут я помітила, що кишеня її плаща набита біжутерією, а між пальців стирчать помади, компактні пудри, намиста й каблучки.

– Тримай. Це тобі, – жваво промовила вона, впихаючи в мою долоню жменю награбованих коштовностей. – Бери. У мене цього добра багато, – посміхнувшись мені сліпучою чарівною посмішкою, вона вискочила із шоколадні, а я стояла й дивилася, як з моєї руки сиплються на підлогу, немов сльози, ланцюжки, сережки і яскраві пластмасові дрібнички в позолоті.

По обіді ми з Анук вирушили гуляти до Маро. У променях весняного сонця табір річкових блукачів виглядає привітним і життєрадісним: скло й фарба блищать, на мотузках, натягнутих між судами, тріпоче на вітрі випрана білизна. Арманда сиділа в кріслі-гойдалці у своєму тінистому палісаднику й дивилася на ріку. Ру з Мехмедом на крутому скаті даху її будинку латали пошкоджені місця покрівельною плиткою. Я відзначила, що зогнилий карниз фронтону й шпиль замінили на нові і пофарбували у яскраво-жовтий колір. Я махнула чоловікам на знак вітання й присіла біля Арманди на огорожу палісадника. Анук втекла до річки шукати своїх нових приятелів, з якими вона познайомилася напередодні ввечері.

Вигляд у бабусі стомлений, обличчя одутле під широкими крисами солом’яного капелюха. На колінах лежить шматок тканини з незакінченою вишивкою, але видно, що вона до нього не торкалася. Арманда коротко кивнула мені, але нічого не сказала. Крісло під нею непомітно погойдується – тик-тик-тик. На доріжці під кріслом спить її кішка.

– Сьогодні вранці приходила Каро, – нарешті вимовила вона. – Здається, я мала б почуватися ощасливленою.

Вона роздратовано зітхнула, знову захиталася. Тик-тик-тик.

– За кого вона себе має? – раптом розлютилася Арманда. – Теж мені, Марія-Антуанетта! – Вона про щось похмуро замислилася, розгойдуючись усе сильніше. – Усе повчає: це можна, те не можна. Лікаря свого притягла… – Вона зупинила на мені свій пронизливий пташиний погляд. – Зануда противна. Завжди такою була. Вічно розповідала казки своєму татку, – вона реготнула. – Як би там не було, характер свій вона успадкувала не від мене. І близько нічого від мене немає. Не потрібні мені ні лікарі, ні священики. Я сама знаю, що робити.

Арманда з викликом задерла підборіддя й загойдалася ще швидше.

– Люк теж з нею приходив? – запитала я.

– Ні, – хитнула вона головою. – Він поїхав до Ажену на шаховий турнір. – Її риси пом’якшилися. – Вона не знає, що я з ним зустрічалася, – із задоволенням доповіла Арманда. – І ніколи не довідається. – Вона посміхнулася. – Мій онук – чудовий малий. Уміє тримати язика за зубами.

– Я чула, він згадував нас із вами сьогодні в церкві, – повідомила я. – Казав, що ми знаємося з небажаними елементами, як мені передали.

Арманда пирхнула.

– У своєму домі я сама собі господиня, – уривчасто кинула вона. – Я вже казала це Рейно. І отцю Антуану, що був раніше, до нього, теж. Але вони так нічого й не зрозуміли. Вічно повторюють одну й ту саму нісенітницю. Єдність суспільства. Традиційні цінності. І все в такому дусі.

– Виходить, подібне вже