Salamander - Темні нащадки, Salamander

Каель мовчки супроводжував Аурелію по коридорах замку, але відчував її напруження. Її плечі були зведені, а руки стиснуті в кулаки.

— Ти справді думаєш, що твої протести щось змінять? — порушив він мовчання, з легким сарказмом у голосі.

Аурелія різко зупинилася і обернулася до нього.

— Ти міг би хоча б раз не стояти на його боці! — сказала вона, її голос був низьким, але в ньому відчувався ледь стримуваний гнів. — Ми — його діти, але для нього це нічого не значить.

Каель зітхнув, його обличчя стало серйозним.

— Ауреліє, ти ще не зрозуміла? Це його світ. Ми лише фігури в його грі.

— Я не дозволю йому керувати моїм життям! — відрізала вона.

Каель гірко посміхнувся.

— Спробуй, якщо хочеш. Але пам’ятай, що кожен твій крок він передбачає заздалегідь.

Вони дійшли до її кімнати, і Каель зупинився біля дверей.

— Відпочивай, — сказав він м'якіше, ніж зазвичай. — Завтра тебе чекає ще більше...

Аурелія мовчки подивилася на Каеля, потім повернулася і увійшла до кімнати, голосно зачинивши двері перед його носом.

Вона спустилася на підлогу біля ліжка, прихилившись спиною до холодної деревини дверей. Її думки металися між Лукасом і батьком. Вона не могла допустити, щоб її смертний коханий постраждав, але й жити за правилами короля вона більше не хотіла.

Її роздуми перервав звук замка, що клацнув з іншого боку. Каель. Він знову замикав її.

Аурелія сиділа на підлозі, її спина все ще притулялася до дверей. У її долонях танцювало маленьке полум’я. Вогняні кулі швидко змінювали форму, то стискаючись, то розширюючись, наче живі. Її думки були зосереджені на Лукасі, на Каелі, на всьому, що відбувалося навколо. Вогонь був її способом заспокоїтися, хоч і небезпечним.

Двері тихо відчинилися, і до кімнати увійшла служниця з тацею. Це була Кора, одна з небагатьох, кому Аурелія могла хоч трохи довіряти.

— Ваша світлість, — вона низько вклонилася, тримаючи в руках піднос із їжею. — Король наказав принести вам обід.

Аурелія підняла очі на дівчину, і вогняна куля зникла, розчинившись у повітрі.

— Постав на стіл, — коротко кинула вона, встаючи з підлоги і змахнувши пил зі своєї сукні.

— Ваша їжа, пані, — сказала Кора, обережно поставивши тацю на невеликий стіл біля вікна.

Аурелія підняла голову, її погляд був сповнений напруги.

— Коро, — почала вона, обпираючись руками об коліна, — ти не знаєш, де тримають... мого гостя?

Кора трохи розгубилася, але швидко відновила свій спокій.

— Ви маєте на увазі того смертного? — уточнила вона, дивлячись на Аурелію з легкою тривогою.

— Так, його, — відповіла Аурелія, зводячи на служницю очі, в яких палало щось більше, ніж звичайна цікавість.

Кора на мить замовкла, ніби зважувала, чи варто говорити.

— Його тримають у північній башті, під охороною. Там завжди патрулюють стражники, — зрештою сказала вона, голосом ледь чутним.

— Дякую, Коро, — відповіла Аурелія, іскра рішучості спалахнула в її очах.

Кора нахилила голову, збираючись вийти, але додала:

— Будьте обережні, пані. Король... Він не прощає непокори.

Аурелія мовчки кивнула.

Кора тихо вийшла, зачинивши за собою двері. Аурелія залишилася наодинці зі своїми думками та полум’ям, що танцювало в її долонях. Вогняні кулі ставали все яскравішими, неначе в них зосереджувалася її злість і відчай.

Раптом її очі розширилися, коли в голову прийшла несподівана ідея.

— Портал.

Вона різко зупинилася, полум’я згасло, залишивши по собі тільки тепло на кінчиках пальців. Її серце билося частіше.

— Чому я раніше не подумала про це? — прошепотіла вона сама до себе.

Підбігши до столу, Аурелія швидко взяла шматок хліба і шинку з таці. Це буде потрібно Лукасу, подумала вона, її рухи були швидкими та рішучими.

Вона вдихнула глибше і виставила руки вперед, концентруючись на образі північної башти. Її магія ожила, наповнюючи кімнату теплом і світлом. Перед нею почав формуватися портал — яскраве кільце, що мерехтіло червоно-золотими відтінками.

— Спрацюй, — прошепотіла вона, вкладаючи всю свою силу у створення проходу.

І портал відкрився. За його межею було видно кам'яні стіни північної башти.

Аурелія не стала зволікати. Вона схопила їжу, зробила крок вперед та зникла в полум'яній завісі і в наступну мить її оточив прохолодний напівморок північної башти. Повітря було вологим, з відтінком сирих каменів і солі. Вона обережно озирнулася, прислухаючись до кожного звуку.

Башта здавалася занедбаною, але вона знала, що тут можуть бути охоронці. Її ноги тихо ступали по кам'яній підлозі, поки вона не підійшла до дверей, за якими, як вона припускала, міг бути Лукас.  

Здалеку долинули приглушені голоси. Аурелія притиснулася до стіни, намагаючись розібрати слова.  

— Його наказано охороняти до ранку, — говорив один із вартових.  
— Навіть не знаю, чим він так важливий, — відповів інший. — Просто смертний.  

Вона стиснула кулаки, ледве стримуючи гнів. Тихо вдихнувши, Аурелія знову створила вогняну кулю, цього разу обережно, щоб полум’я лише трохи освітлювало шлях.  

Та її радість тривала недовго. У дальньому кінці коридору вона почула важкі кроки. Незабаром з-за рогу з’явилися двоє охоронців у темних обладунках, озброєні мечами. Їхні обличчя сповнилися здивуванням, коли вони побачили її.  

— Ваше величносте? Як ви тут опинилися? — вигукнув один із них, піднімаючи меч.  

— Тривога! — крикнув інший, розвертаючись, щоб покликати підмогу.  

Аурелія швидко підняла руки, і в її долонях зажевріли вогняні кулі. Її очі засвітилися рішучістю.  

— Нікуди не йдете! — рішуче сказала вона, кидаючи кулю прямо в прохід перед другим охоронцем. Полум’я виросло стіною, перегородивши шлях.  

Перший охоронець кинувся до неї, але вона різко відступила, уникаючи удару, і створила ще одну кулю.

— Розійдіться, якщо хочете жити, — сказала вона холодно.  

Один із вартових потягнувся до меча, але Аурелія зробила крок вперед, і її куля спалахнула ще яскравіше.