Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

я невиразно чув, як мій батько та Люсі обговорюють мій стан з кожною групою лікарів. Ми підозрювали, що головний план має полягати в тому, щоб лікувати мене вливаннями, поки не закінчиться дія хіміотерапії. Але кожна група фахівців мусила допускати більш езотеричні варіанти і відстоювати відповідні аналізи й схеми лікування, частина з яких здавалася зайвою або непродуманою. Бралися зразки, замовлялися скани, вводились ліки; я втратив лік часові і подіям. Я просив, щоб мені пояснювали ці плани, але речення ставали слизькими, голоси – розмитими і приглушеними, мене огортала темрява посеред розповіді лікарів, і зв’язність то зникала, то знову з’являлась. Я відчайдушно хотів, щоб Емма була тут і щоб вона була за головного.

Раптом вона прийшла.

– Ти вже повернулась? – запитав я.

– Ти вже більше тижня пробув у відділенні інтенсивної терапії, – відповіла вона. – Але не хвилюйся. Ти одужуєш. Більшість твоїх показників стабілізувалась. Скоро тебе звідси випишуть.

Я дізнався, що вона спілкувалась із моїми лікарями електронною поштою.

– Пам’ятаєш, як ти запропонувала просто бути лікарем, щоб я міг просто бути пацієнтом? – запитав я у неї. – Вважаю, ця ідея може бути слушною. Я читав статті і художню літературу, намагався знайти в них правильну точку зору, але не зміг.

– Я не впевнена, що це можна знайти в книжках, – відповіла вона.

Тепер Емма була капітаном корабля і привносила відчуття спокою в цю хаотичну госпіталізацію. Мені пригадався Т. С. Еліот:

Дам’ята: Човен радо слухає руки,

Що вправно і веслом орудує, й вітрилом,

На морі штиль, і твоє серце радо слуха

Вишнього поклику, в битті його – покора

Руці, що владу має. [6]

Я відхилився назад на лікарняному ліжку і заплющив очі. Коли мене знову огорнула темрява делірію, я врешті розслабився.

У припустимий день пологи Люсі не настали, і мене нарешті почали готувати до виписки. Я втратив понад 18 кілограмів, відколи мені поставили діагноз, 7 з них – минулого тижня. Я важив стільки ж, як у восьмому класі, хоча моє волосся відтоді значно порідшало, в основному за минулий місяць. Я прийшов до тями й усвідомлював, що відбувається навколо, але був кволим. Мої кістки проглядали під шкірою, я був наче ходячим рентгенівським знімком. Удома мене втомлювали навіть спроби тримати голову рівно. Для того щоб підняти склянку води, доводилось використовувати обидві руки. Про те, щоб читати, не могло бути навіть мови.

Обидві пари батьків тепер були в нашому місті, щоб допомагати нам. Через два дні після виписки з лікарні в Люсі почались перейми. Вона залишилась вдома, а тим часом моя мати відвезла мене на чергову зустріч до Емми.

– Почуваєшся роздратованим?

– Ні.

– А слід було б. Лікування триватиме довго.

– Гаразд, так. Я роздратований у великому плані. Але з точки зору повсякдення я готовий повернутись до фізичної терапії і почати одужувати. Одного разу я це вже робив, нічого нового, чи не так?

– Ти бачив свій останній скан? – запитала вона.

– Ні, я, можна сказати, припинив дивитись.

– Там усе добре, – сказала вона. – Здається, хвороба стабілізувалась, можливо, навіть дещо відступила.

Ми трохи обговорили подальшу логістику; хіміотерапію доведеться відкласти, поки я не зміцнію. До участі в експериментальних випробуваннях мене теж не допустять у такому стані. Лікування – не варіант, принаймні поки хоча б частина сил не повернеться. Я сперся головою об стіну, щоб підтримати ослаблі м’язи шиї. Мої думки плутались. Мені знову потрібно було, щоб оракул видав своє пророцтво, дізнався загадки від пташок або з зоряних карт, з мутованих генів або методу Каплана – Мейєра.

– Еммо, – промовив я, – який наступний крок?

– Набирайся сил. Це все.

– Але, коли рак повернеться… тобто які можливості… – Я затнувся. Перша лінія лікування (Тарцева) не спрацювала. Друга (хіміотерапія) мене ледь не вбила. Третя лінія, навіть якщо я доживу до неї, була не дуже обнадійливою. Окрім цього було недосліджене поле експериментальних ліків. У мене з вуст зірвались фрази, сповнені сумніву:

– Йдеться про те, щоб повернутись в операційну, ходити чи навіть…

– У тебе залишилось ще добрих п’ять років, – сказала вона.

Вона вимовила це без авторитетного тону оракула, без впевненості людини, яка справді вірить. Натомість це пролунало як прохання. Як у того пацієнта, який міг розмовляти лише цифрами. Наче вона не стільки розмовляла зі мною, скільки благала, як звичайна людина, у сил і доль, які насправді це контролюють. Стосунки «лікар – пацієнт» іноді наділені атмосферою авторитетності, але бувають моменти, такі як ось цей, коли є лише дві людини, які тримаються разом, і одна з них вдивляється в безодню – не більше і не менше.

Виявляється, лікарям теж потрібна надія.

Коли ми повертались додому після прийому в Емми, нам зателефонувала мама Люсі і повідомила, що вони їдуть в лікарню. У Люсі почались пологи. («Обов’язково якнайшвидше запитайте про епідуральну анестезію», – попрохав я її. Моїй дружині й так довелось пережити чимало страждань.) Я повернувся до лікарні в інвалідному візку, який штовхав мій батько. Я ліг на ліжко в пологовій палаті; щоб моє кістляве тіло не тремтіло, мене обклали теплопакетами і ковдрами. Протягом наступних двох годин я спостерігав за тим, як Люсі і медсестра здійснюють ритуал пологів. Коли перейми почастішали, медсестра почала відраховувати поштовхи: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять!»

Люсі повернулась до мене і з посмішкою на вустах промовила:

– Я наче беру участь у змаганнях!

Я випростався на ліжку і посміхнувся їй у відповідь, дивлячись, як здіймається її живіт. У житті Люсі і моєї доньки я буду відсутній надто