Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 19.

Фредерік продовжував пильно вдивлятися в Генрі.

— Привіт, друже. Ти гарно виконав моє прохання – приглянув за моєю дружиною. А я ще думав, що вона сама так розумно облаштувалася. А ти, як виявляється, стратег.

Генрі стояв непорушно, його обличчя залишалося незворушним, але я бачила, як він напружив щелепи.

Фредерік повільно ступив вперед, задоволено спостерігаючи за реакцією.

— Скажи мені, ти спочатку планував ввести її в колегію, а потім запропонувати руку і серце? Чи навпаки?

Я відчула, як щось усередині мене стислося. Я подивилася на Генрі – він не відводив погляду від Фредеріка, і в його очах з’явилося щось гостре, майже небезпечне.

— Фредеріку, давай поговоримо наодинці.

Генрі говорив тихо, але в його голосі звучав ледь вловимий сталевий відтінок.

Фредерік підняв брови.

— О, а тепер “давай поговоримо”? — Він зробив ще один крок уперед. — Ну давай поговоримо, любий друже.

Я повільно схрестила руки на грудях, відчуваючи, як моя злість починає вирувати всередині, мов розбурхане море.

— Тільки одна умова, — перебила я його. — Не в моєму домі. Фредеріку, де ти зупинився? Тобі пора.

Його очі збільшилися

— Що значить “де зупинився”? Це, поки що, мій маєток. І ти, поки що, моя дружина.

Я глибоко вдихнула, намагаючись не дозволити собі розлютитися.

— Ну що ж, якщо гідність для тебе – порожній звук, і домовленості для тебе нічого не варті, тоді цей маєток покину я.

Фредерік ледь помітно стиснув кулаки, його очі звузилися.

Генрі перевів на мене погляд, в якому читався і відчай і благання.

— Міліндо, можеш переїхати до мене, точніше в ще один мій будинок, де я зможу тобі все потім  пояснити— тихо запропонував Генрі.

Я перевела погляд на нього. В його голосі не було ані виклику, ані тиску, тільки м'яке запрошення.

Фредерік пирхнув.

— О, це вже навіть не смішно. Ви що, з мене ще більше посміховисько вирішили зробити?

— Посміховисько? — я повернулася до нього, і дозволила собі посміхнутися – холодно, майже зневажливо. — Дорогий мій, та мені не потрібно нічого робити. Ти сам чудово граєш цю роль.

Його очі на мить спалахнули злістю, але він швидко взяв себе в руки.

— Я поїду в твій будинок, друже.

Генрі ледь помітно кивнув.

— Тоді вам пора, мілорди. Вихід там. Грог невдовзі твої речі привезе.

Фредерік ще раз зібрався щось сказати, але я вже не слухала.

Я повернулася до Селін.

— Провітри кабінет. І всі кімнати, де він був.

І, не чекаючи відповіді, я вирушила до Сніжка.

Вітер освіжав моє обличчя, коли я мчала через поля.

Чому слова Фредеріка я сприймала, як отруту? А Генрі…

Я зупинилася на пагорбі, вдивляючись у горизонт.

Він був інший. Але чи можна довіряти чоловікові, який замовчав такий невеличкий нюанс? В нього був час знайти слова і поділитися зі мною такою інформацією.

Моя злість вщухала, а разом із нею приходило усвідомлення – я повинна бути сильнішою.

Наступні дні перед святом я майстерно уникала зустрічей із Генрі. Він, звісно, не розумів і наполягав. Але я передала через Селін прохання відкласти будь-які розмови, відповіла, що все вирішуватиму після Свята.

Це був мій простір. Мій час.

Свято вимагало повної віддачі. Я майже не спала, занурившись у підготовку.

Кульмінацією повинна була стати моя промова. Я довго думала, як зробити її не лише словами, а й символом. І тоді з’явилася ідея.

Я мала вийти перед людьми у сукні, яка стане відображенням моєї сутності.

Вона буде поєднанням світів.

Тих самих двох світів, що боролися в мені.

Минулий, витканий із сімейних цінностей та традицій. Той, де я купалася в любові - була дружиною, мамою, донькою. Та світ теперішній – де я створюю себе власними руками - міцну, незалежну, сміливу.

Сукня — не просто вбрання, а історія, розказана через тканину, крій і деталі. Вона дихала розкішшю та витонченістю, але водночас несла в собі виклик усталеним правилам.

Корсет, вишитий срібною ниткою, огортав мене, мов друга шкіра. Глибоке декольте, ніжне й сміливе водночас, нагадувало про свободу, якої я так довго прагнула.

Нижня частина сукні була прямого крою, з благородного лілового атласу, що переливався під світлом свічок, ніби світанковий серпанок над лавандовими полями.

А поверх неї, окремою деталлю, спадала широка, але майже невагома прозора спідниця, розшита тонким орнаментом. Кожна вишита нитка мовби вплітала в себе мої спогади про давні орнаменти українського народу.

Рукава — окремі, граційні, що огортали руки м’якими хвилями тканини, мов крильця. Сукня була смілива і витончена, що ніжно обіймала фігуру, підкреслюючи кожен вигин. Коли я одягла іі в день свята, то відчула, як вона стає частиною мене – легка, майже невагома, проте водночас така, що змушує тримати поставу й рухатися з грацією. Волосся підняли в складну зачіску, що відкривала шию та плечі — знак сили й відкритості. Кілька недбалих локонів вибилися, мов грайливий натяк, що за витонченістю може ховатися буря.

Я дивилася на себе в дзеркало й розуміла —сьогодні. Сьогодні я готова виголосити промову перед ким завгодно. Навіть перед самим королем.

Мої подруги, мої крихітки, також були у нових сукнях. Вишуканих, гармонійних, створених із тією ж любов’ю. Замість громіздких кринолінів — легкі, летючі спідниці, що дозволяли рухатися вільно, а замість тугих корсетів — витончені шнурівки, які підкреслювали талію, не стискаючи груди. Це були сукні, що дарували свободу — в русі, у подиху, у самій суті.

Ми тримали марку. Ми не просто виходили у світ — ми заявляли про себе.

Я бачила, як знемагає Генрі, ледве стримуючи бажання підійти, як його очі ковзають по мені, ловлять кожен мій рух. Я бачила й Фредеріка — його погляд був гострим, як лезо кинджала, а злість у куточках губ нагадувала хижий оскал. Але сьогодні мене не цікавили ані ревнощі одного, ані терзання іншого. Я була налаштована сяяти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍