Дроянда - Королева місяця та сонця, Дроянда

Марс відчував, як у ньому наростає паніка. Він різко підняв голову, його погляд зупинився на Василисі.

— "Феш… Де він? Він мав би знати правду!"

Василиса на мить знітилася, її обличчя затіняв неспокій.

— "Я не знаю… Останнього разу він зник без сліду. Але хтось точно знає, де він."

Марс стискав кулаки, його серце калатало.

— "Хто?"

Василиса глибоко вдихнула, немов намагаючись зібратися з думками.

— "Є одна людина. Старий мудрець, що живе далеко за межами академії… Але до нього важко дістатися. І якщо він знає, де Феш, нам доведеться поспішати."

Марс відчув, як щось холодне пройшлося його спиною.

— "Чому?"

Василиса поглянула йому в очі, і її слова прозвучали, немов удар грому:

— "Бо якщо Феша знайдуть раніше за нас… він може не вижити."

Марс відчув, як його кров застигла.

— "Що ти маєш на увазі?" — він зробив крок уперед, вимагаючи відповіді.

Василиса важко зітхнула.

— "Феш не просто знає правду. Він – ключ. Якщо ті, хто полює на нього, дістануться першими… вони отримають контроль над силою, яку ти ще навіть не усвідомив."

Марс стискав кулаки так сильно, що нігті врізалися в шкіру.

— "То ми вирушаємо негайно."

Василиса кивнула.

— "Є один шлях. Але він небезпечний. Нам доведеться пройти через Заборонений Ліс."

Марс зневажливо хмикнув.

— "Я виріс серед вовків. Жоден ліс мене не зупинить."

Василиса глянула на нього з сумнівом.

— "Ти не розумієш. Це не просто ліс. Він живий. І він знає, хто ти."

Марс відчув, як холод прокрався під шкіру, але не дозволив собі показати страх.

— "Тим більше ми не можемо зволікати. Веди."

Василиса кивнула, і вони рушили в темряву, навіть не підозрюючи, що за ними вже спостерігають…

Марс і Василиса йшли швидко, майже бігли. Заборонений Ліс ставав дедалі темнішим, гілки зловісно тягнулися до них, ніби намагалися спіймати.

— "Ми не можемо йти самі," — раптом зупинилася Василиса, хапаючи Марса за руку. — "Нам потрібні інші."

Марс стиснув зуби.

— "Але без них ми не дійдемо," — наполягала Василиса. — "Нортон, Таня, Дейла, Агафія, Дроянда… Вони можуть допомогти. Вони твої друзі!"

Марс глянув у темряву лісу. Його серце калатало. Він звик покладатися лише на себе, звик боротися сам. Але цього разу… цього разу все було інакше.

— "Гаразд," — нарешті сказав він. — "Але як їх знайти?"

Василиса усміхнулася.

— "Вони знайдуть нас самі. Просто довірся їм."

І в ту ж мить із-за дерев з'явилися тіні. Хтось уже чекав на них…

Марс та Василиса здригнулися, коли з темряви лісу вийшли кілька постатей. У передньому ряду стояв Ник, його білі волосся ледь відблискували в слабкому світлі. Він дивився на них з рішучістю, але його очі були повні стурбованості.

— "Я відчув, що щось йде не так…" — сказав він, підходячи ближче. — "Ти в порядку, Марсе?"

Марс здивовано глянув на нього.

— "Як ти нас знайшов?"

Ник усміхнувся, хоч і трохи нервово.

— "Ви подумали, що зможете втекти без мене?" — його голос звучав лагідно, але водночас твердо. — "Я відчував, що вам потрібна допомога. Особливо тобі, Марсе. Ти не один в цій битві."

Марс відчув теплоту в його словах і зрозумів: вони не самі. Не тільки він і Василиса повинні справлятися з цією загрозою.

— "Дякую, Ник. Ти вчасно."

Ник подивився на Василису.

— "Ми всі тут, щоб допомогти. Що ми маємо зробити?"

Василиса не замислюючись кивнула.

— "Йдемо до лісу. Але будьте обережні. Тут не просто темрява. Це щось більше. Дійсно небезпечне."

І вони разом рушили вперед, готові до всього. А ліс тим часом, здається, починав дихати разом з ними.

Після кількох годин, що пройшли у темряві та невизначеності лісу, вони нарешті знайшли поляну, де могли перепочити. Ліс здавався живим, ніби дихав разом з ними, а їхні кроки відлунювали в темряві. Вогонь, розпалений Ником, кидав м’яке світло на їхні обличчя.

Поки вони їли, кожен з друзів відчував, як сила, що дрімала в них, почала пробуджуватися. Марс, здавалося, вже не був тим, ким був до цього моменту. Його почуття, його інтуїція були гострішими, а сила – справжньою.

Поки вони їли, кожен з друзів відчував, як сила, що дрімала в них, почала пробуджуватися. Марс, здавалося, вже не був тим, ким був до цього моменту. Його почуття, його інтуїція були гострішими, а сила – справжньою.

Ник мовчки підкидав дрова у вогонь, його білі волосся світлились у цьому полум'ї, а в очах була рішучість.

— "Тепер ми не просто команда," — сказав він, піднявши чашку з водою. — "Ми стали сильнішими, бо віримо один в одного."

Агафія, стиснувши в руках свій келих, подивилася на друзів, її погляд став серйозним.

— "Ми маємо діяти разом. Всі ми маємо щось важливе захищати."

Дроянда кивнула, не відводячи погляду від вогню.

— "Згода. Тепер ми будемо діяти як єдиний механізм."

Таня, що сиділа поруч з ними, додала:

— "Цей ліс не злякає нас, якщо ми триматимемося разом."

Марс відчував, як його сила зростає від присутності друзів. Це було більше, ніж просто фізична сила — це була підтримка, енергія, яка давала йому впевненість.

Вони всі дивилися на нього, і в цій миті, під палаючим вогнем і серед зловісного лісу, Марс зрозумів одне: вони не просто боротимуться за своє життя. Вони боротимуться за своє майбутнє.— "Тепер ми готові," — сказав Марс, піднявши голову. — "Йдемо далі."

З новою силою, відчуттям єдності, вони знову вирушили в темряву лісу, відчуваючи, як кожен крок наближає їх до тієї істини, що їх чекає.

Після кількох годин подорожі лісом, коли ніч почала глибше огортати їх, Василиса зупинилася, схопила Марса за руку і прошепотіла:

— "Зачекай. Я відчуваю… ми наближаємося до чогось важливого."

Марс глянув на неї, але нічого не сказав, лише зосереджено розглядав навколишнє середовище. Ліс був настільки тихим, що навіть подих здавався гучним.