Василь Тибель - Бурштин

скоріш за все, звірину. Рушив нею, стало легше, вже не боявся перечепитися. Іноді зупинявся, бережно опускав дівчину на землю, віддихувався, а тоді тулився до її волосся, шепотів на вухо: «Потерпи, кохана, зараз прийдемо»,– вставав і рушав далі. В голові гуло, паморочилося, нога боліла, його хитало, але Сашко вперто йшов, ніби уві сні. Та, певне ж, так і є – він спить, і все це наснилося, бо не може такого бути. Не може!..

Он же: він біжить стежкою за своєю Галиною, вона дзвінко сміється, дражнить його, а назустріч їм якийсь звір. Великий, чорний, очі горять вогнем. «Стій, Галинко, стій! Не біжи!» – хоче викрикнути Сашко, але губи німіють, горло стискає страх, і слова застряють у горлі. Зараз він себе щипне – і все минеться. Він струшує головою й розплющує очі. Справді сон, але хай би то була реальність, бо зараз він лежить на траві під товстезною сосною, а поруч, розкинувши руки,– Галина, бліда, з посинілими губами, нерухома.

Але що це? Сашко рвучко схоплюється: до них справді щось наближається. Ніби звір, уранішні сутінки заважають розгледіти. Лише очі мерехтять фосфором між деревами. Хлопець нахилився, намацав зламаний вітром сук. Ні, він не здасться, гризтиме горлянку тварюці, але Галю не віддасть. Приготувався до останнього бою. Ось чорна тінь сховалася за дерево, протяжно завила. Кров захолола в жилах Сашка, але він тільки міцніше стиснув сук, прикривши собою дівчину. Раптом тінь відділилася від стовбура й швидко побігла кудись у бік.

Та це ж людина, нарешті зрозумів Сашко. Але радіти рано: невідома людина в лісі може виявитися гіршою за скаженого вовка. Хто-хто, а він знав, кого можна зустріти о цій порі в лісовій гущавині.

Тому опустився на одне коліно, насторожився, однак усе ж таки гукнув:

– Гей, допоможіть, добродію!

Силует зупинився, ніби підстрелений тим озивом, потім повернувся й побіг просто до Сашка зі швидкістю звіра. Хлопець слідкував за незнайомцем, не випускаючи з рук своєї зброї. Ось чужа постать уже за кілька десятків кроків: очі виблискують хижою зеленню. Сашко вже пожалів, що покликав по допомогу, тому зібрав залишок сил і звівся на весь зріст. Чужинець зупинився, закинув голову й знову завив. І якби Сашко виразно не бачив ту постать, то неодмінно вирішив би, що перед ним – дресирований вовк на задніх лапах.

«Ні, не прокинувся,– вирішив він.– Таке може бути лише уві сні».

Тим часом чорна тінь наблизилася настільки, що Сашко розгледів дещо таке, що змусило його заціпеніти. Клинчатий картуз! Це ж дід, Галинчин дід-самітник!

– Скоріше, допоможіть! – вигукнув він ще раз і нахилився, щоб підняти з землі Галю.

Старий підбіг, відіпхнув його вбік і застиг над онукою. Потім упав навколішки й заходився робити штучне дихання – вправно, наче справжній медик. Далі дістав із торбини якесь зілля й сипнув їй у ніздрі. Дівчина не поворухнулася – лежала красива й нерухома. Дід знову закинув голову й завив. І то було не жалобне голосіння, а справжнє вовче виття, Сашкові навіть здалося, що він бачить звірячі лапи під дідовими полотняними штанами.

Він навіть позадкував.

– Чого витріщився? – рикнув старий.– Чи я не знав із самого початку, що саме через тебе все станеться? Принесла ж тебе лиха година! Наказував же обом – сидіть удома.

Дід розлючено зиркнув на Сашка, його очі знову блиснули зеленим. Від того погляду хлопцеві ніби цеберко холодної води линули за комір.

– Швидко шукай якісь жердини! – сердито кинув старий.– І щоб міцні були!

Він знайшов тонку липу неподалік, нагнув і здер із неї лико. Поки Сашко метушився, шукаючи, старий зв’язав докупи кілька дрючків, приточив ті, що приніс Сашко, й вийшли непогані ноші. Удвох вони поклали на них дівчину.

– Я йтиму попереду, бо ти дороги не знаєш. І затям – нам треба принести її до хатини, поки не зійде сонце! Навіть якщо ноги відмовлятимуть, мусиш іти, інакше все, кінець! – вимовив дід.

Вони одночасно вхопилися за ручки саморобних нош й побігли, петляючи між соснами. Сашко аж ніяк не чекав такої прудкості від старого, тому ледь поспівав. Плутався в ногах, майже падав. Та коли ловив на собі люті погляди старого, знову зривався й біг, біг…

Розділ 9

Смерть чаклуна

Вони таки встигли. Через невелику просіку за хатою видніла рожево-малинова смуга, але сонце ще не зійшло. Сашко поставив ноші на порозі, витер спітніле чоло.

Галя лежала на ношах бліда, ніби тільки-но заснула. Тепер дід навіть повеселів, вогонь люті в його очах згас. Вони вдвох занесли дівчину до хати й поклали на дідове ліжко. Старий одразу почав метушитися, розпалювати плиту, діставати якісь торбинки, повні зілля, пляшечки з настоянками, баночки, де плавали заспиртовані чудернацькі гриби, жаби, змії, ящірки і ще бозна-що. Розставивши все те добро на столі, він витяг із припічка закіптюжені каструлі, долив у кожну трохи води й поставив на вогонь.

Сашко сидів нерухомо, спостерігаючи за дідовими маніпуляціями.

– Вона буде жити? – врешті запитав він якимсь чужим голосом.

Дід лише мовчки зиркнув на нього й відвернувся. Як тільки вода закипіла, він почав сипати в неї зілля й зливати те добро, що стояло на столі. Сашкові здалося, що до каструль іде все без розбору, проте насправді старий діяв за тільки йому відомою схемою. Він то схилявся над варивом, то відбігав і починав кружляти навколо цього лікувального трунку, ніби пританцьовуючи. Невеличку кімнату заповнив туман випарів. Запахи – від важких, болотних до чарівно запашних – змішувалися, переповнювали приміщення, від них паморочилося в голові. У тому тумані старий хитався перед очима Сашка, метався від однієї каструлі до іншої, помішуючи в них дерев’яним черпаком.

Коли вміст посудин знову закипів, забулькав, дід узяв звідти по кілька ложок рідини, змішав у глиняному полумиску й додав по кілька крапель із пляшечок, де плавали заспиртовані істоти. У полумиску зашкварчало, розчин набрав ядучо-зеленого кольору і – засвітився.

Старий остудив відвар над водою, щось нерозбірливо шепочучи. Потім підійшов із цим зіллям до дівчини й, намочивши в ньому чисту ганчірку, почав розтирати її тіло. Галя лежала на засмальцьованій лежанці, невимовно красива у повній наготі. Ті місця на її шкірі, до яких торкався дід, теж починали світитися, і невдовзі вся дівчина стала випромінювати світло. Старий щось примовляв, викрикував, закликаючи духів, часом здіймав полумисок над її головою й крапав трунком на лоб дівчини, і після кожної краплини її тілом проходила зеленкувата