Олександр Завара - Гелтер Скелтер

у похмільній голові. І навряд чи справа була в тій пляшці віскі, що її розполовинили вони із Сашком перед тим, як провалитися в сон. Давалася взнаки довга серія щоденних гульбищ, які розпочиналися мало не зрання й тривали доти, доки хлопці буквально не падали з ніг.

Друге лихослів’я було пов’язане з намацаною під ліжком пляшкою від учорашнього пійла. Оцінивши її вміст, Алекс зауважив, що там залишилося грамів п’ятдесят, не більше. Не вагаючись, він миттю виплеснув їх у горло, після чого вилаявся втретє. Тепла, мов сеча, ядуча рідина повільно здолала свій шлях, і хлопчина одразу ж відчув, як протестує змучений шлунок. До того ж легше від того ковтка не стало.

Він піднявся на ліктях й окинув очима свій барліг. Назвати те, що він побачив, кімнатою, а тим паче житловою кімнатою, було надто складно. Валялися частини потрощених меблів, цілі й розбиті пляшки, якийсь незнайомий посуд… Господи, якби його батько побачив цей бедлам, він миттю б позбавив сина всіх дотацій, опустивши його тим самим до рівня звичайних смертних на зразок Сашка Кравича…

За цими думками настала черга спогадів про вчорашнє.

Першою випливла сцена в кафе, і Алексові на якийсь час навіть стало соромно за скоєне. У пам’яті побігли кадри: ось пожбурений ним дешевий сандвіч спочатку прилип до стіни, а потім повільно сповз на підлогу. Залишки кетчупу відразливо поповзли по стінному розпису, ніби на цьому місці хтось вистрілив собі в скроню.

На те, що відбувалося, боязко дивилися близько десятка пар очей. Люди намагалися триматися подалі від Алекса з Сашком, мов від прокажених. Алекс спочатку навіть здивувався, бо щиро вважав, що в подібних закладах, де зазвичай харчується офісний планктон, така поведінка є майже нормою. Проте він помилився. Їх занесло у «Сomme il faut» – чи то кафе, чи то паб, біс його знає. Напевне можна було сказати тільки одне: відвідувачі цього закладу не звикли до таких інцидентів. Тому його очі наступної миті вихопили серед відвідувачів ґевала в темно-синій уніформі. Зброї в нього начебто не було, але одного погляду вистачало, щоб заспокоїтися й припинити бешкетувати. Єдиним розумним кроком у тій ситуації був такий: заткнутися, показати руки, запевнити, що в них із приятелем усе о’кей, з ними точно все гаразд.

Вони так і вчинили, тому розлючені й червоні, мов у призового бика, очі охоронця поступово змінили вираз. Далі виникла думка вшитися звідти якомога скоріше. Алекс обережно засунув руку в кишеню джинсів – чолов’яга прикипів до цього руху очима й навіть сіпнувся вперед,– потім повільно витяг звідти кілька купюр, десь пару сотень гривень, і поклав гроші на стіл.

Охоронець нічого не второпав, проте офіціантка, що стояла поруч, все зрозуміла. Алекс звернувся до чолов’яги:

– Даруйте! Я щось трохи знервований. Здається, цього вистачить за ваш клопіт…

Він кивнув Сашкові, і вони рушили до виходу.

Літній вечір обхопив обох задухою й смогом. Зорі, як завжди, ховалися за світлом сотень ламп і неонових трубок. Чернівці мали власні «білі ночі», так само, як і будь-яке велике місто. Алекс звичним рухом підняв комір теніски і закрокував геть. Невдовзі хлопці розчинилися у вечірньому натовпі серед гамірливих, зморених спекотним літом людей…

У наступному епізоді спогадів фігурували білборди, що пропонували заповнити шафи, шухляди та кишені різноманітним непотребом, а неподалік від вулиці Кобилянської він побачив зображення привабливої дівчини. Вона дивилася на Алекса з лайтбокса хтивим поглядом відьми. Вогники у її зелених очах палахкотіли бажанням, і кожен, хто в них зазирав, ризикував бути зачарованим назавжди. Зваби додавали оголені плечі й безсоромне декольте – ще трохи, і шоколадні вишеньки красуні з’явилися б перед глядачем. Червоні вуста пашіли жаданням, а кінчик язика ніби закликав вп’ятися в її рота і зацілувати до нестями. Одразу було зрозуміло, що в спокусах ця кралечка є неперевершеною майстринею. А ще вона дуже нагадувала Лану Дементьєву.

Лана і Ліна.

Згадка про схожу на Лану дівчину тільки посилила дзвін у голові, і Алекс мимоволі заплющив очі. Він намагався не думати про те, що всі події напередодні передували справжньому нервовому зриву. Так, він казився вже хтозна скільки, але пік кризи прийшовся саме на цей тиждень, коли в ньому з’явилася незрозуміла ворожість до всіх і вся.

Він і досі не міг змиритися з ситуацією. Відчуття, ніби його привселюдно зґвалтували, а потім залишили на поталу натовпу, гризло зсередини. Бій за першість, за особисте щастя він безумовно програвав. Через це хотілося плюнути на все й бігти далі й далі, залишаючи по собі лише жах та руйнування.

Першою під удар потрапила порожня пляшка з-під пива – хлопець щосили жбурнув її Сашкові під ноги. Кросівки зброєносця засипало битим склом, і якби він був у іншому взутті, не обійшлося б без крові. Але Сашкові було не звикати – він лише обдарував свого «сюзерена» лихим поглядом, але так, що той не міг його помітити. Згодом на їхньому шляху виникла величезна коробка зі сміттям. Її вміст Алекс розмітав носаками по парковці, що поруч із супермаркетом «Сільпо». Перехожі обходили схиблену парочку стороною, бо чіпати психів небезпечно – можна наразитися на проблеми. А приблизно за півгодини відбувся інцидент із тим самим сандвічем, одним із чотирьох, що їх принесла хлопцям симпатична офіціантка в кафе…

Як же її звали?

Алекс на хвильку втратив нитку спогадів. Тоді наважився піднятися з ліжка, але швидко пошкодував. В очах раптом потемніло, а дзвін перетворився на шалений гул і стугін, тому довелося знову залягти й найближчим часом взагалі не рухатися.

Обережно повернувшись і глянувши на Сашка, що й досі спав, він зненацька подумав, що вчора своїми витребеньками ледь не втягнув їх обох у ще той маргарин. Так він зазвичай називав негаразди, що з’являлися наче нізвідки й приносили відверто кепські наслідки. Довготерпеливий Санчо Панса звик не звертати уваги на забаганки свого лицаря ордену батьківської кредитки. Та коли він жбурнув у стіну той клятий сандвіч, то побачив в очах свого служки страх. Це Алекс добре запам’ятав, адже то був непідробний, справжнісінький переляк. Але зброєносець має бути зі своїм господарем до кінця, і обидва це прекрасно розуміли…

Продовжуючи копирсатися в спогадах, Алекс зауважив, що ранок, як завжди у такому стані, не обіцяє йому нічого доброго. Химерне відчуття падіння в прірву лише посилилося через згадану дівчину з реклами. Господи, як же вона нагадувала Лану Дементьєву! Так нагадувала, що…

Дзинь!

Сигнал месенджера вирвав Алекса з полону думок.

Він обережно опустив руку на