Юрій Тарнавський - Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський

На столах лежали різноманітні вироби, від одягу й посуду до харчів, усе охайно розкладене, і ми ходили рядами, захоплено позираючи навкруги, вражені такою ряснотою й ладом.

Найбільше нас вразила їжа, якої було безліч: чималі круглі буханці білого хліба завбільшки з подушку, деякі цілі, інші порізані навпіл або на чверті, складені на столах, ковбаси будь-якої форми й розміру, підвішені на стелажах, як музичні інструменти, чималі колеса сиру, деякі цілі, інші — з вирізаними скибками, товсті кусні білої свинячої підчеревини, присипані шаром червоної паприки, розгорнуті, наче постіль, і таке інше, а ще — безліч усілякої садовини.

Оце мене найбільше привабило. Ми подорожували вже кілька тижнів і їли переважно те, що взяли із собою, і я не їв нічого свіжого відтоді, як залишив дім. Найспокусливішими були кавуни. Були вони невеличкі й круглі, із біло-зеленою смугастою шкірою і яскраво-червоною полум’яною серединою. Я забув про відразу, яку відчув, коли мама змусила мене доїсти скибку кавуна, від якої вона відкусила, і не міг відвести від них очей. Мій рот переповнювала слина, я ковтав її, наче воду зі склянки. Для покупців нарізали маленькі трикутнички, щоб скуштувати перед тим, як вирішити, купувати чи ні, і дехто їх брав, але я не хотів так робити, бо було ясно, що в мене немає грошей.

На одному столі лежали яблука, груші, абрикоси, сливи та плоди завбільшки з яблуко, але зверху пухнасті, як абрикоси, і саме вони вабили мене найдужче. То були персики, але я не знав цього, бо вони не росли з іншого боку гір і я ніколи їх не бачив. Я думав, що то був особливий сорт яблук. Купа покупців відгородили мене від власника по той бік столу, і я розумів, що можу взяти один з них, покласти в кишеню і просто піти. Знову відчуваючи в горлі клубок, я простягнув руку до найближчого, узяв його пальцями, відчув його округлість і пухнастість у долоні й ніби вже скуштував. Ніхто нічого не сказав, і мені лише треба було покласти його в кишеню й піти геть.

Але тієї миті перед моїми очима виринув образ тата, і я пригадав, хто я такий. Я згадав, як гартував себе проти труднощів, які готувало для мене життя, коли ми жили на дворі граб’ї Кароля, а особливо — як легко я перемагав голод і радо сприймав покарання, коли мав обходитися без вечері, бо зіпсував сестрину ляльку. І я не був у змозі зараз встояти перед спокусою скуштувати шматок отого екзотичного плоду? І що тато й мама, й особливо знайомі, подумали би про мене, якби побачили, як я краду? Я зіщулився від самої думки, що вони подумали б, навіть якби побачили, як я вагаюся, вчинити так чи ні, і забажав десь заховатись і ніколи звідти не виходити. Я не міг так вчинити!

Інша людина тепер, повна світла всередині, як кімната, віконниці в якій нараз широко відчинили, я поклав плід на купу, з якої його взяв, обернувся й гордо відійшов від столу.

Мадярка?

Неначе височіючи над усіма довкола, мов споглядаючи все з чималої висоти, я прогулювався рядами поміж столів, уже не бажаючи та навіть не захоплюючись тим, що бачив, а просто помічаючи його та закарбовуючи в пам’яті.

Якоїсь миті я побачив за кілька кроків попереду пару, без сумніву, місцеві — чоловік середнього віку і дещо молодша жінка, — що йшли мені назустріч. Обоє були в чепурному одязі, чоловік — у темному костюмі й сорочці з краваткою, а жінка — в легкій квітчастій сукні та на високих підборах, і вони, ймовірно, щойно вийшли з церкви. Чоловік був пересічної зовнішності, а жінка — неймовірно красива, із класичним обличчям, як склянка прозорої води, і променистими очима, які нагадували мені очі пані Афродити.

Коли я помітив її, вона дивилася вбік, але потім перевела погляд на мене, глянула в мої очі й після нетривалого вагання всміхнулася — вона також помітила мої очі й визнала їх гарними. Якби я був своїм татом, вона радо стала б моєю коханкою!

Я всміхнувся їй у відповідь, і ми проминули одне одного, наче нічого й не було, а її чоловік нічого не зауважив.

У піднесеному настрої, втративши будь-яке зацікавлення до довколишнього, я швидко вийшов із базару й рушив до потяга. Я не міг пригадати, коли мені востаннє було так добре.

15

В очереті?

Стефа приготувала обід, але їсти мені не хотілося, тож я вирішив розвідати місцевість коло рейок. До відправлення було кілька годин — часу лишалося досхочу. Неподалік було щось подібне на озерце або великий ставок, і деякі люди пішли на нього поглянути, і я теж вирішив піти з ними.

На вигляд то, найімовірніше, було озеро, а не ставок, бо мало воно неправильну форму, і частина його висохла й поросла очеретом. Він був високий, мабуть, заввишки понад два метри і ріс так густо, що крізь нього було важко йти.

Я побачив у цьому виклик і вирушив в один бік, прокладаючи собі дорогу крізь хащі, наступаючи на стебла ногами й розсуваючи їх руками та ліктями.

Забравшись далеко вглиб, я зупинився і вирішив там залишитися. Було гарно й затишно бути оточеним зусібіч високими стрункими стеблами, наче стіною, і дивитися в синє небо, яким високо вгорі пливли поміж оперених кінчиків очерету білі пухнасті хмаринки. Я не бував на самоті відтоді, як залишив дім, і радів без міри, що міг нарешті лишитися один.

Земля під ногами була мокра, але я зробив щось схоже на ліжко з очерету навколо себе, зігнувши його й утрамбувавши, ліг зверху, зручно вмостився і задивився на небо.

Довкруги ходили люди, і я чув, як вони гуляють і розмовляють, але я лишався на самоті в своєму маленькому закутку і міг робити, що мені заманеться.

Я уявляв себе в Єгипті, десь на Нілі, місцині, подібній на ту, де був Мойсей, коли мати поклала його в кошик, або в Індії, де у високій траві зачаїлися тигри, полюючи на свою здобич, а також у плавнях уздовж Дніпра із запорізькими козаками, де вони готувалися до наскоку на турків, ладнаючи свої швидкі чайки. Я пам’ятав, якими видатними воїнами вони були і як вони ховалися під воду від турків і татар, занурюючись із головою і дихаючи крізь очеретинку, щоб потім несподівано напасти на ворога й перемогти. Мені кортіло самому таке спробувати.