Юрій Тарнавський - Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський

напрямку з потягом і різко повернувся зі схиленою, за своєю звичкою, набік головою, і вона потрапила під бік паротяга. Здається, він не почув, що потяг наближався.

Нажаханий, я збирався забігти галасвіта й заховатися, але майже всі люди, що зібралися навколо, були чужі, ніхто не звертав на мене уваги, і мене цікавило, що буде далі, тож я залишився. Мене непокоїло, що мені зроблять опісля.

Почали з’ясовувати, хто він такий, і привели тету Еду, але, впізнавши тіло, вона відмовилася щось робити. Коли її запитали, що робити, вона сказала, що не знає. Коли підказали, що вона має залишитися з тілом і доглянути, аби його поховали як слід, вона впала в істерику, плакала й кричала, що не залишиться на поталу росіянам, а потім побігла до вагона й заховалась у кутку серед їхніх спільних речей. Відтоді вона практично звідти не виходила.

Доки люди обговорювали, що робити — повідомити відповідальних за потяг? забрати тіло із собою? поховати просто тут? — від паровика попереду почувся свист, що ми від’їжджаємо. Його тіло швидко перенесли на середину між двома рейками, витягли ковдру, під якою він спав, накрили нею тіло, підвернувши краї під низ, щоб не здув вітер. Намагалися залишити на ньому папери, що посвідчують особу, але ніхто не знав, де їх шукати, тож його залишили без документів.

У вагоні ніхто не звинувачував мене в причетності до його смерті. Люди або забули про мої слова, або не сприйняли їх серйозно, подумавши, що я просто застеріг його знову мене бити, або й не почули їх взагалі.

13

Стефин син?

Кілька днів по тому я прокинувся серед ночі. У вагоні стояла суцільна темрява, і потяг не рухався. Коли я засинав, ми їхали, але тепер зупинились і, вочевидь, знову чекали на дозвіл рухатися далі. Ймовірно, саме зупинка потяга мене й розбудила.

Виявилося, що ми десь за містом, бо навкруги була тиша. Здавалося, що всі спали. Було чути лише важке людське дихання.

Попереднього дня Стефа багато часу проводила зі своїм сином і не звертала уваги на мене. Мене спочатку це турбувало, але потім я викинув його з голови й зосередився на своїх справах. Тепер, одначе, відчуття повернулося навіть сильнішим, ніж до того. Це був страх, що мене покинуть. Вона єдина на світі, хто в мене залишився, і якби вона мене покинула, я залишився б цілковито самотнім. Почуття було надзвичайно неприємне, неначе я опинився в дуже тісному місці, через що на мене напала клаустрофобія. Голова ззаду і потилиця почали мені терпнути. Я мусив щось зробити!

Ми всі спали на підлозі, Стефин син ліворуч від мене, а вона за ним. Я чув його тихе дихання з легкими хрипами, наче в нього була маленька застуда. Я погрожував убити вуйка Ґенка, досяг у цьому успіху й уникнув покарання. А що, коли я вб’ю Стефиного сина? Я можу затиснути йому ніс, щоб він не дихав, і він задихнеться. Ніхто не дізнається, що то я його вбив, і Стефа любитиме тільки мене. До того ж який сенс йому жити далі? Стефі дуже важко дістати йому належну їжу — молоко та яйця, — а від того, що їмо ми всі, він слабне й хворіє. І якщо він виживе, що на нього чекає? Життя в чужій країні серед ворожих людей… А якщо помре мати, що він робитиме? Йому краще померти зараз.

Я лежав на спині, тож, затримавши віддих, повернувся на лівій бік, простягнув праву руку, намацав його носик і затиснув пальці. Він був крихітний, із ніздрями твердими, наче з гуми, які відкрилися, щойно я послабив пальці. Вони нагадали мені гумове каченя, яким я грався, купаючись у дитинстві у ванні.

На диво, він не намагався прибрати мою руку або вивернутися, а просто заплакав. Спочатку лише хникав, але незабаром перейшов на гучний плач.

На мить я задумався, чи не затулити йому рота рукою, щоб він задихнувся, але зрозумів, що це не спрацює, до того ж почув, як з іншого боку заворушилася Стефа. Що буде, якщо вона знайде мою руку на синовому роті?

Похолонувши від страху, я швидко забрав руку, саме вчасно, щоб уникнути дотику до її, яку вона простягла до його обличчя.

Щосили сподіваючись, що вона не з’ясує, що сталося, я скрутився клубком під своєю ковдрою, намагаючись стати якнайменшим, лежав, як мертвий, очікуючи, що буде далі. Спочатку я інстинктивно хотів повернутися на інший бік, але передумав. Краще було не ворушитися. Повернувшись, я можу привернути її увагу.

Вона нічого не запідозрила і, заспокоївши сина, знову заснула. Мені полегшало, і я відпружився, а коли потяг рушив, швидко заснув, знову заколисаний стукотом коліс.

14

Угорське містечко?

Був недільний ранок, і ми зупинилися на рейках поблизу невеличкого угорського містечка. Повідомили, що ми стоятимемо тут до після опівдня, і вранці багато людей вирішили піти й оглянути населений пункт. Я теж пішов.

Місто мало чудовий вигляд — охайні будиночки з білими стінами під дахами з червоної черепиці за штахетними парканами, які я бачив з потяга по всій країні, і чисті бруковані вулички, засаджені ретельно підрізаними деревами. Це було найчудовіше місто з усіх, які я бачив.

Особливо гарною була центральна площа, нахилена вбік від залізничної станції, звідки ми йшли. Велика й прямокутна, оточена однаковими двоповерховими будинками із такими ж білими стінами під дахами з червоної черепиці, зі значно більшою триповерховою будівлею ратуші в одному кінці під дахом з червоної черепиці, над яким здіймався високий зелений металевий шпиль із флюгером нагорі. Доглянутий тротуар з великих кам’яних плит ішов уздовж будинків, відділений бруківкою з усіх трьох боків від відкритого простору в центрі. Центральна частина була з тих самих кам’яних плит, що й тротуар, оточена щільним рядом дерев із підстриженими кулястими кронами, що ледь-ледь не торкалися одна одної. Довгі білі лавки з вигнутими спинками з тонких дощечок, подібні на ту, що стояла перед хатою, де ми жили на дворі граб’ї Кароля, розташувалися під деревами на однаковій відстані.

Мені сподобалося поєднання кольорів — червоного, білого й зеленого, і лише пізніше я зрозумів, що то кольори угорського національного прапора. Не знаю, чи то так спланували, чи просто був збіг.

Критий базар?

Одна з будівель праворуч виявилася критим базаром, і ми завітали туди після прогулянки площею.

Базари в нашому місті були відкриті, із возами, рундуками, столами, продукти лежали на землі впереміш, і це був перший