Марія Кореллі - Спокута сатани

мені не вдалось познайомитися з нею в ті давні дні у Віллосмірі. Дурість моєї няньки обурює мене! Нижча за мене! І наскільки ж те пер вона вища за мене! Вона досі там мешкає; її названі батьки померли, і вона успадкувала гарненький невеличкий будиночок, у якому вони жили. Крім того, вона докупила земель, упорядкувала й покращила маєток. Ніде не траплялось мені такого ідеального поетичного куточка, як Лілія-котедж.

Я мовчав, відчуваючи якесь глухе невдоволення зі свого невігластва стосовно талантів і становища людини, яку всі вони вважали славнозвісною.

− Яке дивне ім'я: Мевіс[13]! − нарешті наважився я сказати.

− Так, але воно дивовижно їй пасує. Вона оспівує життя, немов співучий дрізд, тому цілком заслуговує на своє ім'я.

− Що ж вона дала літературі? − поцікавився я.

− О, лише кілька романів, − з усмішкою відповів Лючіо, − але вони мають незвичайну властивість: вони живі! Я маю надію, Темпест, що ваша книжка виявиться наділеною такою самою життєвістю.

Тут лорд Ельтон, який після звістки про купівлю Віллосміру був заглиблений у похмурі роздуми над склянкою вина, пробудився зі своєї задуми.

− Що я чую! − вигукнув він. − Невже ви хочете сказати, що написали роман, містере Темпест?

(«Чи можливо, щоб він не помітив реклами мого твору, яка кричить зі шпальт мало не кожної газети?» − подумав я з обуренням.)

− Але навіщо це вам, із вашим колосальним багатством?

− Він прагне слави! − сказав Лючіо, як мені здалося, напівглузливо.

− Але ви досягли слави, містере Темпест, − заявив упевнено граф, − сьогодні всі знають вас!

− Ех, мій любий лорде, це не задовольняє прагнень мого талановитого приятеля! − відповів замість мене Лючіо, і очі його заволіклися тією таємничою тінню скорботи і презирства, яка так часто потьмарювала їх блиск. − Його не задовольняє «колосальне багатство» − адже воно ні на йоту не зробить його вищим від клена, який стоїть при дорозі до королівського палацу. Він хотів би піднестися над пересічністю. І хто дорікне йому? Я теж, можливо, хотів би слави за ту властивість, яка зветься геніальністю: за шляхетні ідеї, поезію, високі інстинкти й пророчі дослідження серця людського, − словом, за силу пера. Але зазвичай цією силою наділені злидарі − силою, яку неможливо придбати за гроші, так само як незалежність у вчинках чи свободу думки. А що дає багатство? Лише можливість витрачати його або нагромаджувати. Але Темпест намагається поєднати в собі дві діаметрально протилежні сили природи − геній та гроші, іншими словами, Бога й Мамону.

Леді Сибілла обернулася до мене; її гарне обличчя мало вираз сумніву та здивування:

− Боюся, вимоги суспільства забиратимуть у вас надто багато часу щоб ви могли й надалі писати книжки. Пам'ятаю, ви вже говорили мені, що друкуєте роман. Чи ви й раніше були письменником за фахом?

У моїй душі заворушилось почуття гніву й образи. Чи був я справжнім письменником раніше? Ні, я ніколи не був ним. Я був мандрівним найманим літератором, якого час від часу запрошували писати замовлені статті на першу-ліпшу тему; я не мав жодної видимої перспективи здійнятись над цим низьким та брудним щаблем літературного ремесла. Я відчув, що почервонів, потім зблід, і бачив, як пильно дивився на мене Лючіо.

− Я нині є письменником, леді Сибілло, − відповів я нарешті, − і сподіваюсь, що невдовзі доведу своє право називатися так. На мою думку, звання письменника дає велику гордість, і не думаю, що суспільні вимоги завадять мені зберігати вірність літературній професії, яку я вважаю найвищою в світі.

Лорд Ельтон почав занепокоєно соватись на стільці.

− А чи ваша родина, − спитав він, − ваші кревні − вони теж літератори?

− З моєї родини нікого немає серед живих, − відповів я трохи різко. − Моїм батьком був Джон Темпест із Рексмура.

− Справді? − обличчя графа засвітилося. − Боже мій! Адже я часто зустрічав його на полюваннях багато років тому! Ви походи те зі старого шляхетного роду, пане! Темпести з Рексмура − славетна фамілія, про них є багато шанобливих згадок у хроніках графства.

Я нічого не відповів, але відчував легке роздратування, хоча сам не міг зрозуміти чому.

− Мимоволі дивуєшся, − сказав Лючіо м'яким, лагідним тоном. − Коли людина походить зі шляхетного англійського роду − видима причина для гордості, − а крім того, має велике багатство для підтримання цього престижу, то навіщо їй битись за літературні почесті? Ви надто скромні, Темпесте! Ви, що сидите так високо на банківських банкнотах і золотих зливках, зі славою блискучої хроніки за собою, − ви ще нахиляєтесь, щоби підняти лаври! Ви принижуєте себе цим прагненням приєднатись до товариства безсмертних!

Попри іронічний тон князя, завважений усіма присутніми, я бачив, що він на власний кшталт захищає літературу, і відчув до нього вдячність. Граф, вочевидь, нудьгував.

− Усе це чудово, − сказав він, − але містер Темпест не мусить писати, щоб заробляти собі на прожиття.

− Можна любити справу лише задля неї самої! − вигукнув я. − Наприклад, ця Мевіс Клер, про яку ви говорили, − хіба вона злидарює?

− Мевіс Клер не має жодного пенні, крім того, що заробляє власними силами, − сказав лорд Ельтон. − Гадаю, якби вона не писала, то померла би з голоду.

Даяна Чесней засміялася.

− Нині голодна смерть їй не загрожує, − зауважила вона, і її карі очі заблищали. − Вона горда, як ніхто; їздить до парку власною каретою і знайома з усією аристократією. Я чула, що вона − справжня ділова жінка і конкурує з видавцями.

− Маю сумнів! − уривано засміявся граф. − Треба бути самим дияволом, аби конкурувати з видавцями.

− Маєте рацію, − сказав Лючіо. − Гадаю, що під час змінних «фаз» або переселень душі в розмаїті земні форми диявол (якщо він існує) часто втілюється у видавця, зокрема − задля цікавинки − у видавця доброзичливого!

Ми всі посміхнулися.

− Я не можу уявити собі, щоб Мевіс Клер мала бажання з кимсь у чомусь конкурувати, − сказала леді Сибілла. − Звичайно, вона незаможна, але гроші витрачає мудро та з користю. Я не знаю її особисто, про що шкодую, але читала її твори, написані без крих ти банальності. Вона надзвичайно незалежна особистість, цілком байдужа до чужих думок про себе.

− Найімовірніше, вона дуже негарна з себе, − припустив я. − Негарні жінки