Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

гаразд, Голдене. Я вважаю, що ти вчинив усе

правильно, — озвався Шед, пригладжуючи долонею ріденьке

біляве волосся. — І що тепер марсіяни зроблять із нами?

— Затиснуть пальці на ногах у блядські лещата і по одному

вириватимуть, поки Голден по радіо не запевнить, що то не

вони, — сказав Еймос. — Що взагалі за херня коїться? Вони

напали, а тепер нам, бляха, співпрацювати й підкорятися?

Вони вбили нашого капітана!

— Еймосе...

— Пробач, Голдене... Капітане... Але, Мати Божа, нас тут

нагнули, і зовсім не для того, щоби зробити приємно. Ми ж не

будемо їх слухатися?

— Я не хочу безвісти зникнути в якійсь марсіянській

в’язниці, — відповів Голден. — Бачу тільки два варіанти. Або ми

робимо все, як нам кажуть — і, по суті, здаємося їм на милість.

Або втікаємо до Поясу і ховаємося.

— Я за Пояс, — Наомі склала руки на грудях.

Еймос підніс руку, підтримуючи шефиню. Шед повільно

підняв свою.

Алекс скрушно похитав головою.

— Знаю я той «Доннаджер». То вам не стрибунець між

астероїдами. Це флагман Юпітеріанської фльоти ФМРК.

Бойовий крейсер. Чверть мільйона тонн вельми кепських новин.

Голдене, ти бував коли-небудь на чомусь такому?

— Ні, найбільшим із моїх кораблів був есмінець.

— Ну, а я служив на «Бендоні», на Фльоті Метрополії. Таке

судно знайде нас, де б ми не зачаїлися. Чотири головні рушії, кожен з них більший за весь наш човник. Конструкція витримує

тривалі періоди максимального прискорення, коли всі на борту

накачані джином по самі зябра. Ми не втечемо від них, кеп...

А якби навіть удалося, то їхні сенсори здатні знайти м’ячика для

гольфу на іншому кінці Сонячної системи та успішно жахнути

по ньому торпедою.

— Ой, та пішло воно все нахер, капітане! — Еймос підвівся. — Ті

марсіянські виблядки підірвали «Кент». Тікаймо. Не дамося їм

так просто.

Наомі торкнулася долонею Еймосового плеча — кремезний

механік замовк, похитав головою і сів. Запанувала мовчанка.

Голден

розмірковував,

чи

Мак-Давеллові

коли-небудь

доводилося приймати подібне рішення — і який із варіантів

старий капітан обрав би.

— Джиме, це твоє рішення, — сказала Наомі Голденові, не

зводячи з нього пильного погляду.

«Голдене, ти доправиш до безпечного місця тих чотирьох

членів екіпажу, які залишилися живими. І все».

Голден кивнув і задумливо приклав пальця до вуст.

— Компанія кинула нас напризволяще. Ми, певно, не зможемо

втекти, але я не хочу просто зникнути... — подумавши, Голден

додав: — Гадаю, ми летимо до них, але мовчати не будемо.

Спробуємо дотриматися букви наказу.

* * *

Наомі завершила роботу й підвелася над терміналом зв’язку. Її

волосся розлетілося довкола голови, наче чорна хмаринка.

— Ну що, Джиме, кожен вільний ват потужності тепер в антені.

Нас чутимуть голосно й чітко аж на Титанії.

Голден провів рукою по спітнілому волоссю. Усе, чого він

домігся в умовах нульової гравітації, — тепер воно стирчало

у всіх напрямках. Застебнув блискавку на робі й натиснув

кнопку запису.

— Це Джеймс Голден, колишній офіцер «Кентербері», передаю

із човника «Лицар». Ми повною мірою співпрацюємо

з розслідуванням, покликаним знайти злочинців, які знищили

наш корабель. У рамках цієї співпраці погоджуємося

пристикуватися

до

вашого

корабля,

крейсера

ФМРК

«Доннаджер». Сподіваємося, що нас не захоплять у полон і не

заподіють нам шкоди — адже будь-яка така дія лише посилить

суспільну

підозру,

ніби

саме

марсіянський

корабель

відповідальний за знищення «Кентербері». Джеймс Голден, кінець зв’язку.

А тоді відкинувся на спинку крісла.

— Ну ж бо, Наомі, розсилай.

— Брудна гра, командире, — озвався Алекс. — Тепер ніхто не

повірить, що ми просто так зникли.

— Пане Камалю, я вірю в ідеали прозорого суспільства.

Алекс вишкірився, відштовхнувся і полетів уздовж трапа.

Наомі поводила пальцем по