Тосікадзу Кавагуті - Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті

Перепрошую, ви часом не знаєте, куди поділася моя сестра? — запитала вона.

Кеї повернулася й посміхнулася до Кумі.

— Їй несподівано довелося піти…

Почувши це, Кумі насупилася. Вочевидь, зникнення Гіраї засмутило її. Їй нарешті вдалося з нею зустрітися, і раптом вона так рвучко пішла. Сказала, що повернеться додому, але їхнє возз’єднання було нетривалим. Її занепокоєння було цілком виправданим. Кумі зітхнула, її плечі опустилися. Кеї помітила її реакцію на цю звістку.

— Не хвилюйтеся, ваша сестра сказала, що виконає обіцянку, — запевнила її Кеї й підморгнула Гіраї, яка, вже випаровуючись, спостерігала за ними.

«Кеї, ти врятувала мене! Дякую…»

Гіраї заплакала, зворушена такою підтримкою подруги. Певний час Кумі стояла мовчки.

— Справді? — нарешті запитала вона з широкою посмішкою. — Якщо так, то це чудово! Ну, тоді мені варто повертатися додому… — додала вона та ввічливо вклонилася.

Потому Кумі випросталась і бадьорим кроком вийшла з кафе.

«Кумі-і!»

Гіраї бачила все крізь завісу мерехтливої пари. Кумі посміхнулася, почувши, що сестра дотримає обіцянки.

Уся ця сцена від початку до кінця пролетіла перед очима Гіраї, ніби хтось швидко перемотував фільм. Вона й далі плакала. Плакала й плакала, не в змозі заспокоїтися.

Раптом Гіраї побачила, що жінка в білій сукні прийшла зі вбиральні й стоїть біля неї. Там також були Казу, Негаре, Когтаке й Кеї. Гіраї повернулася в теперішнє — теперішнє, де не було Кумі.

Жінка в білому не зважала на її заплакані очі.

— Устань! — роздратовано сказала вона.

— Ох… Звісно. — Гіраї поквапилася залишити той стілець.

Жінка в білій сукні протислася між столиком і стільцем та зайняла своє звичне місце. Відсунула чашку Гіраї й узялася читати свою книжку так, наче нічого не сталося.

Гіраї марно намагалася привести до ладу своє заплакане обличчя. Вона важко зітхнула.

— Не впевнена, що вони зустрінуть мене з розкритими обіймами…

— …

— До того ж я й гадки не маю, як керувати готелем… — вела вона далі, розглядаючи останнього листа Кумі, який тримала в руках.

— Якщо я повернуся отак…

— …

— …гадаю, нічого страшного?

Здавалося, Гіраї планувала негайно їхати до «Такакури». Залишити бар і все інше, просто поїхати. Це було схоже на Гіраї — вирішувати щось, навіть не обдумавши. Та вона вже вирішила, і на її обличчі не було й тіні сумніву.

Кеї підбадьорливо кивнула.

— Упевнена, що все буде гаразд, — якомога радісніше сказала вона.

Кеї не питала, що трапилося в минулому. Не було потреби. Гіраї витягла з гаманця триста вісімдесят єн, щоб заплатити за каву. Віддала гроші Негаре й рішучим кроком вийшла з кафе.

Дзень-дзелень.

Кеї вийшла з Гіраї, аби провести її. Вона легенько погладила свій живіт і прошепотіла:

— Як же це чудово…

Складаючи гроші до шухлядки касового апарата, Негаре занепокоєно дивився, як Кеї погладжувала свій живіт.

«Чи зможе вона відмовитися від цього?»

Із тим самим виразом на обличчі він слухав, як дзвоник відлунював від стін кафе.

Дзень… Дзелень…

IсторIя IV

Мати й дитина

У хоку[17] вечірня цикада асоціюється з осінню. Згадка про вечірню цикаду породжує в уяві її спів наприкінці літа. Насправді сюркіт цієї комахи можна почути вже на початку червня. Якщо сюрчання великої коричневої та маленької цикад пов’язують із серединою літа й палючим сонцем, то вечірня чомусь нагадує про надвечір’я пізнього серпня. Коли сонце сідає й спускаються сутінки, сюр-сюр-сюр навіває смуток, і запізнілі перехожі поспішають додому.

У місті таке сюрчання чути нечасто. Це тому, що вечірня цикада, на відміну від інших, полюбляє тінисті місцини під кронами мішаного лісу чи кипарисового гаю подалі від сонячного проміння. Проте біля того кафе оселилась одна вечірня цикада. Коли сонце хилилося до небокраю, звідкись долинало її ледь чутне затяжне сюрчання. Часом його можна було почути й усередині. Оскільки кафе розташовувалося в підвалі, доводилось уважно прислухатися — таким тихеньким воно було.

То було одного серпневого вечора. Надворі голосно сюрчала велика коричнева цикада. Метеорологічна служба сповіщала, що видався найспекотніший день року. Проте в кафе навіть без кондиціонера такого дня було доволі прохолодно. З телефону Негаре Казу читала електронного листа від Гіраї.

«Я вже два тижні в “Такакурі”. Мені треба ще стільки всього навчитися. Щодня робота така складна, що мало не доводить мене до сліз».

— Ох, то їй справді нелегко…

Її слухали Когтаке й Негаре. Оскільки ні Казу, ані Кеї не мали телефону, усі листи до кафе надходили на електронну скриньку Негаре. Казу не дуже вдавалося налагоджувати міжособистісні стосунки, тому телефони й інші засоби зв’язку вона вважала зайвим клопотом. Кеї же позбулася мобільного, коли вийшла заміж. «Для подружжя цілком достатньо й одного телефону», — казала вона. Гіраї, натомість, мала аж три телефони для різних потреб: для клієнтів, для особистих справ і для сім’ї. У сімейному вона зберігала тільки номери батьків і сестри Кумі. Хоча ніхто з кафе про це не знав, нещодавно вона додала до нього ще два контакти — номери кафе й Негаре. Казу читала далі її листа.

«…З батьками у нас досі трохи дивні стосунки, але відчуваю, що повернутися додому було правильним рішенням. Якщо смерть Кумі завдала болю мені й моїм батькам, то її спадок та останнє бажання подарували нам щастя.

Саме тому я збираюся прожити своє життя, здійснюючи мрію Кумі. Хто б міг подумати, що я стану такою серйозною?

Загалом, я щаслива і в мене все гаразд. Якщо випаде нагода, приїздіть у гості. Дуже раджу побувати на фестивалі Танабата, хоча цього року він минув для мене непомітно. Будь ласка, передай усім мої вітання.

Яеко Гіраї».

Негаре, який слухав, стоячи на порозі кухні й схрестивши руки на грудях, ще більше звузив свої очі-щілини. Схоже, він посміхався — сказати про це напевно завжди було складно.

— О, та це ж чудово, — посміхнулася втішена Когтаке. Мабуть, вона вийшла на перерву між змінами, бо була у формі медсестри.

— Ось, подивіться на цю фотографію, — сказала Казу, демонструючи Когтаке, яка сиділа біля барної стійки, прикріплене до електронного листа фото. Когтаке взяла до рук телефон, аби краще його роздивитися.

— Ого, їй справді пасує… Викапана управителька, — здивовано відповіла Когтаке.

— Скажіть? — засміялася Казу.

На світлині Гіраї стояла перед готелем. Її волосся було зібране в пучок, а вдягнена вона була в рожеве кімоно, яке свідчило про її статус управительки «Такакури».

— Вона здається щасливою.

— Еге ж.

Гіраї посміхалася так, ніби її нічогісінько в цьому світі не хвилювало. Вона писала, що стосунки з батьками досі трохи дивні, але поряд з нею на фото позували її батько Ясуо та матір Мічіко.

— І Кумі теж… — пробурмотів Негаре, зазираючи над плечем Когтаке. — Кумі, безперечно, теж щаслива.

— Так, я в цьому впевнена,