Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

Капітан зачинив за собою двері й знизав плечима:

— Ні, у мене шестеро хлопців.

— А... А хтось із них давав вам чай у дорогу?

— Оцей, чи що?.. – він штовхнув носком чайний пакетик. — Ні. Я купив його близько чотирьох або п’яти років тому, вибачте. Я навіть забув про нього, де ви його знайшли? Чи варто мені знову просити вибачення за невдалу пропозицію чаю? Я вже кілька рейсів п’ю тільки каву й про те забуваю, — сумно усміхнувся він.

Едвард і Лавінія з полегшенням зітхнули. Сами придумали — сами й повірили — сами засмутилися.

Іноді їм подобався їхній тандем. Втім, для розслідування це могло бути не найкращим варіантом, але ніхто про це не замислювався, адже інших бажаючих приєднатися не було.

— Отже, пане капітане, що відбувається на воді? — Лавінія не хотіла тиснути на людину, від якої зараз залежали їхні життя. Хто знає, можливо, капітан не лише керує командою, а ще й заносить ножі? — Ви бачили корабель, який зараз прямує до нас?

Лавінія та Едвард заперечно похитали головами. Тоді капітан підійшов до круглого ілюмінатора, з якого відкривався вид на другий корабель, що швидко наближався до них.

— Гарно, — усміхнулася Лавінія, розглядаючи слабке сяйво масляних ламп і білі, паруси, що розвивалася під грозовим нічним небом.

— Чи зручно буде розійтися бортами в такому вузькій протоці? — прагматично запитав Едвард.

— Цей корабель йшов попереду нас, але тепер розвернувся і стрімко рухається прямо на нас, ніби тікаючи від чогось і не тримаючи курсу.

— Ви хочете сказати, що корабель буквально йде на нас?! — вигукнув Едвард, відвернувшись від ілюмінатора і підійшовши ближче до капітана.

— Ви ж щось із цим зробите? – Лавінія була більш делікатна.

— Я буду намагатися, але спершу попрошу вас розповісти, що ви знайшли на кораблі?

— Труп корабельного лікаря.

— Це я знаю.

— Труп містера Брудберка, містера Рона і містера Стоуна.

— І це мені відомо, – капітан втомлено потер очі.

— Тоді... чого ж ви не знаєте? – здивувалася Лавінія, приховуючи відомості про цибулину золотої лілії, знайдену в камбузі.

— Тоді, гадаю, дещо не знаєте ви.

Капітан відступив і, підійшовши до столу, відсунув стілець. Він важко опустився на м’яку подушку, зігнувшись і не підіймаючи голови:

— На кораблі є ще один труп.

— Ще один? — Лавінія підійшла до софи та повільно опустилася. Тепер вона сиділа навпроти капітана, але на відстані довжиною в кімнату.

— Саме так. Це один із підручних кухаря. Він відповідав за підготовку: чищення, нарізку, миття. Ми знайшли його тіло ще до того, як виявили тіло містера з першого класу.

— Містера Брудберка?

Капітан кивнув:

— Так.

Лавінія замислено опустила голову, Едвард відвернувся від капітана, стискаючи зуби.

— Мене турбує лише одне, — промовив містер Ллевеллін. — Хто знаходив попередні тіла і ставив діагноз?

— Це були корабельні слуги. Вони доносили мені інформацію, і ми ставили діагноз.

— Ви бачили тіла? – уточнила леді Лавінія.

— Звісно, – він повільно хитнув головою. — Як я міг не бачити? — риторично запитав він, погойдуючись у такт корабля.

— Наприклад, так само як і пасажири корабля.

— Ми їх ретельно переконували, – він закотив очі.

— Хм, – хмикнули леді Фейрфекс і містер Ллевеллін, обмінявшись поглядами.

— Ми можемо оглянути тіло кухаря? — містер Ллевеллін уже був готовий вирушити на огляд тіла. Ймовірно, його психічний стан уже відновився.

— Не кухаря, — виправив капітан. — Помічника. Інакше, якби це був кухар, ви б, панове, голодували.

— Зачекайте, джентльмени, — втрутилася Лавінія, підводячись зі шкіряної софи й розгладжуючи руками спідницю. — Залишилося ще одне не розв'язане питання. Як тіло корабельного лікаря опинилося в трюмі зі зламаною шиєю?

— Це... Я... — зам’явся капітан, нервово перебираючи ґудзики на формальному камзолі. — Я скинув туди тіло після того, як знайшов його майже не живим. Він хапався своїми кривими пальцями за ці, ось ці самі застібки, шепочучи щось, гадаю, благав урятувати, але там було стільки крові, що я не міг придумати, чим йому допомогти, і штовхнув його вниз.

— Туди, це в трюм? Та сама кімната з кількома дверима по колу? За однією, наприклад, зберігається сушений сир? — сипала питаннями леді Лавінія.

— Ваші допитливі очі вже всюди побували?! — розсердився капітан. — Так! Там! Я відмив кров. Я сидів із бляшаним відром на колінах і ганчіркою мив... під нігтями досі не можу позбутися запеченої крові. Мене досі мучить провина, хоча я зовсім не винен!

Лавінія поморщилася й кивнула. Недостатність знань і ліків справді призводила до того, що полегшення від мук для пацієнта настало через смерть. Негуманно, жорстоко, можливо, зі страхом, що застигав в очах перед самою смертю. Але болю більше не було. Лавінія не схвалювала цього способу.

— Вам слід було вивезти його на берег і віддати лікарям.

— У той момент я вже наказав дзвонарям розгойдувати дзвін.

— Тепер ви співучасник злочину, знаєте? — Леді Лавінія підійшла до столу і відкрила шухляду, дістаючи звідти невеликий незавершений лист. — “Я, Грег Гольці, капітан корабля “Санта-Марія”, який відплив із порту Лондона тринадцятого дня сьомого місяця, знайшов члена команди, що помирав, й штовхнув його по крутих сходах трюму, внаслідок чого він зламав шию і помер.” Це ваш лист?

Зблідлий капітан кивнув.

— Містере Ллевеллін, а тепер слухайте, що пише далі містер Гольці. “Я взяв цей гріх на себе, тому що та жінка дуже просила й благала мене...” Але, на жаль, на цьому текст обривається, — Лавінія перевела погляд на капітана. — Хто, "та жінка"?

— Я не знаю, – прохрипів він. — Клянуся! — він сповз зі стільця, падаючи на коліна перед леді Фейрфекс. — Вона стояла в тіні й плакала. Але я навіть не певен, що це була жінка. Фігура здалася мені високою... — бурмотів він, підповзаючи все ближче й ближче, майже хапаючись руками за коліна леді Фейрфекс.