Вільям Форд Гібсон - Нейромант

Марлін, величезний техаський байкер із блондинистою блискавкою, вибіленою на темній цеглиноподібній стрижці. У Фріско були популярні дракони – портативні вогнемети, схожі на гібрид велетенської запальнички й паяльної лампи. Кейс перевірив заряд, упевнився, що палива в баку достатньо, і пішов до відчиненого вікна. Рій загудів.

Над Агломератами стояв штиль, повітря було мов мертве. Оса вилетіла з гнізда й покружляла навколо Кейсової голови. Кейс зняв запал із запобіжника, порахував до трьох і натиснув на кнопку. Паливо під тиском сім бар вистрелило повз розжарену спіраль. П’ятиметровий полум’яний язик лизнув гніздо, те обвуглилося й випало в провулок. На протилежному боці хтось схвально заверещав.

– Бляха! – лайнулася Марлін, що ледве стояла на ногах позаду нього. – Кінь педальний! Ти їх не спалив! Тільки скинув! Вони повернуться і вб’ють нас! – пиляла вона криками його нерви, і він уявив, як сама вона займається і її вибілене волосся тріщить неповторно-зеленими іскрами.

Кейс спустився в провулок із драконом у руках і підійшов до обпаленого гнізда. Воно тріснуло. Попечені оси звивалися й випадали на асфальт.

Він побачив те, що ховав у собі мереживний паперовий клубок. Страхіття. Спіральний конвеєр, східчастий серпантин комірок, невпинний сліпий рух щелеп ненароджених, усі стадії від яйця до личинки, майже-оси, оси. Перед його внутрішнім зором немовби прокручували прискорену зйомку внутрішньої роботи біологічного кулемета, потворного у своїй довершеності. Чужого. Кейс натиснув на кнопку, забувши про розжарювач, і паливо зашипіло на вирячене кипуче життя під ногами.

Коли він увімкнув розжарювач, гніздо глухо вибухнуло й обпалило йому брову. Десь угорі, на п’ятому поверсі, почувся регіт Марлін.

Він прокинувся з відчуттям згаслого перед очима спалаху, та в номері було темно. Післяобрази, залишкові спалахи на сітківці. Колір неба за вікном натякав на близькість записаного світанку. Голосів уже чути не було, тільки шум води далеко внизу біля підніжжя «Інтерконтиненталю».

Уві сні за мить до того, як залити гніздо паливом, він помітив логотип «Т-Е», торгову марку Тессьє-Ешпулів, дбайливо вигравіювану збоку, так наче її лишили там самі оси.

Моллі наполягла, що Кейсові необхідна автозасмага, бо його агломератська білошкірість привертатиме забагато уваги.

– Господи, – зітхнув він, стоячи голий перед дзеркалом, – ти справді вважаєш, що це виглядає природно?

Моллі сиділа навколішки біля його ніг і вичавлювала залишки крему з останнього тюбика.

– Ні, але принаймні виникає враження, що тобі небайдужа твоя зовнішність. Усе. На другу ногу не вистачило.

Вона підвелася й викинула порожній тюбик у величезний плетений кошик. У номері все виглядало зробленим вручну з натуральних матеріалів. Усе дуже дороге, Кейс знав про це, але такий стиль завжди його дратував. Мнемолоновий матрац на велетенському ліжку кольором нагадував пісок. Було багато ручної пряжі й світлого дерева.

– А ти? – запитався він у Моллі. – Теж автозасмагою фарбуватимешся? Теж не схоже, що ти цілими днями засмагаєш.

На Моллі був вільний костюм із чорного шовку й чорні еспадрильї.

– Я екзотичний тип. І щоби це підкреслити, я навіть придбала широкий солом’яний капелюх. А ти – ти ж бо намагаєшся бути схожим на дешевого бандита, якому мало треба для щастя, тож автозасмага цілком годиться.

Кейс похмуро глянув на мертвотно-бліду ногу, тоді на своє відображення в дзеркалі.

– Господи боже, можна, я нарешті вдягнуся? – Він сів на ліжко й заходився натягувати джинси. – Ти добре спала? Спалахів не бачила?

– Тобі наснилося, – відповіла вона.

Вони снідали на даху готелю, оформленому, мов лука, всипана парасольками й поросла деревами, яких, на Кейсів смак, було неприродно багато. Він розповів Моллі про спробу підійти до штучного з Берна. Проблема прослуховування їхніх розмов тепер мала технічний характер: якщо Армітідж і слухав їх, то робив це засобами Мовчозима.

– І виглядало як справжнє? – запитала Моллі, пережовуючи величезний шмат круасана з сиром. – Типу, симстим?

– Таке ж справжнє, як і все це, – він обвів погядом луку, – чи навіть справжніше.

Дерева були низькі, покручені, вузлуваті, неймовірно давні – результат генної інженерії й хімічного втручання. Кейс навряд відрізнив би сосну від дуба, однак вулична інтуїція підказувала йому, що ті дерева були надто милими, надто цілком і повністю деревовидними. Між дерев на низеньких і надто акуратно несиметричних пагорбках, порослих тепло-зеленою травою, стояли столики з яскравими парасольками, під якими гості готелю ховалися від яскравого ладо-ачесонівського сонця. Кейсову увагу привернув вигук французькою з-за сусіднього столика – там сиділа компанія золотавих підлітків, які минулого вечора сновигали на дельтапланах над потоком. Тепер він бачив, що їхня засмага нерівномірна, немовби трафаретна: певно, внаслідок вибіркової меланінової стимуляції. Прямокутні бронзові тіні накладались одна на одну, підкреслюючи мускулатуру, малі тверді груди дівчини, жилаву руку хлопця на білому емальованому столі. В очах Кейса ті підлітки були машинами, створеними для перегонів. Їх варто було б так само обліпити наклейками з іменами перукарів, модельєрів, що створили їхні білі бавовняні костюми, майстрів, що виготовили їхні шкіряні сандалії, ювелірів, що вирізали їхні мінімалістичні прикраси. За столиком позад них троє японок чекали на чоловіків-сараріманів. Убрані в хіросімську мішковину, вони повертали туди й сюди свої бліді овальні личка зі штучними синцями – така консервативність у вбранні нечасто траплялася Кейсові навіть у Тібі.

– Чим це пахне? – запитався він у Моллі, зморщивши ніс.

– Це трава. Пахне так, коли стрижена.

Армітідж із Рів’єрою прийшли, коли вони вже допивали каву. Армітідж у пошитому на замовлення костюмі кольору хакі виглядав так, наче його тільки-но звільнили й позбавили відзнак, а вільна сірувата сорочка Рів’єри зі смугастої рельєфної бавовни видавалася збоченим натяком на в’язничне вбрання.

– Моллі, любонько, – сказав Рів’єра, не встигнувши сісти, – тобі доведеться поповнити мої запаси ліків: усе скінчилося.

– Пітере, а раптом я відмовлюся? – відповіла вона й посміхнулася самими лише губами.

– Ти не посмієш, – відповів Рів’єра й зиркнув на Армітіджа.

– Дай йому, що хоче, – сказав Армітідж.

– А так би навколішки ставати довелося, правда ж? – Вона витягнула з внутрішньої кишені плаский пакунок, загорнутий у фольгу, і кинула через стіл. Рів’єра впіймав його в польоті.

– Він міг би й сам собі дати раду, – сказала Моллі Армітіджу.

– По обіді в мене прослуховування, – відповів Рів’єра, – я маю бути у формі.

Він поклав пакунок на долоню, з нього повиповзали й зникли блискучі комашки. Тоді заховав у кишеню лляної сорочки.

– У тебе теж прослуховування, Кейсе, і теж