Вільям Форд Гібсон - Нейромант

там мені вже не під силу. Його розірве на частини, Кейсе, і все буде на тобі. Тож я розраховуватиму на тебе…

– От і добре, гнидо, – сказав Кейс і вистрелив Дінові в рот. Про мізки той не збрехав. Як і про кров.

– Сестро, – повторював Мелкам, – мені це не до вподоби…

– Усе гаразд, – відповіла йому Моллі, – все нормально. Із цими хлопцями таке буває весь час. Він не помер, просто відключився на кілька секунд…

– Я бачив екран, ЕЕГ показувала смерть. Сорок секунд нічого.

– Але зараз із ним усе гаразд.

– ЕЕГ була рівна, як стіл, – заперечив Мелкам.

10_

Коли проходили митницю, Кейс почувався геть розбитим, тож говорила переважно Моллі. Мелкам лишився на борту «Гарві». Митниця у Фрісайді обмежувалася перевіркою фінансової спроможності. Коли вони вийшли на внутрішню поверхню веретена, Кейс одразу ж побачив кав’ярню мережі «Красуня».

– Вітаю на вулиці Жуля Верна, – сказала Моллі. – Якщо не можеш утримати рівновагу, дивися під ноги. Суча перспектива мозок вивертатиме, доки не звикнеш.

Вони стояли посеред широкої вулиці, неначе прокладеної на дні дуже глибокої ущелини чи каньйону. Обидва її краї ховалися в гострих кутах між крамницями й будинками обабіч. Світло сочилося сюди крізь живу зелень, яка спадала з підвісних вазонів і балконів, що височіли вгорі. Сонце…

Десь високо над ними яріла сліпучо-біла смуга світла, оточена записаною в Каннах небесною блакиттю. Він знав, що світло постачає всередину система Ладо-Ачесона, яка обплутувала двоміліметровою павутиною все веретено, і що навколо смуги світла тут прокручували по колу записи земного неба, і що коли небо вимкнути, він дивитиметься вгору й бачитиме вигини озер, дахи казино, інші вулиці… Але його тіло сприймати такий стан речей відмовлялося.

– Боже, – промовив він, – це гірше за СКА.

– Звикнеш. Я тут місяць працювала охоронцем одного шанувальника азартних ігор.

– Хочу піти десь прилягти.

– Гаразд, у мене твої ключі. – Вона торкнулася до Кейсового плеча. – Що з тобою сталося тоді? ЕЕГ була рівна.

Він похитав головою.

– Не знаю поки. Зажди трохи.

– Гаразд. Знайдемо таксі, чи що. – Моллі взяла його за руку й повела на інший бік вулиці, повз вітрини з найновішими паризькими колекціями хутра.

– Нереал, – пробурмотів він, знов глянувши вгору.

– Та ну, – відповіла вона, подумавши, що він про хутра, – колаген і норкове ДНК. Що тут нереального?

– Це просто величезна труба для прокачування – туристів, крутіїв, усіх на світі. Перемежована такими, знаєш, дрібними ситами, щоби постійно просіювати гроші й відділяти їх від людей, які потім летять униз гравітаційним колодязем.

Армітідж зняв їм номер у готелі під назвою «Інтерконтиненталь» – заскленій похилій скелі, чиє підніжжя губилося в тумані й гуркоті порогів. Кейс вийшов на балкон і побачив трьох засмаглих французьких підлітків, що сновигали на дельтапланах. За кілька метрів над бризками виднілися нейлонові трикутники основних кольорів. Один із них смикнувся, заклав віраж, і Кейс устиг розгледіти коротке чорне волосся, бронзові груди, білі зуби, відкриті в широкій усмішці. Повітря тут пахло проточною водою й квітами.

– Ага, – сказав він, – гроші немалі.

Вона стала поряд із ним і спокійно вклала на бильця розслаблені руки.

– Ага. Ми хотіли сюди приїхати якось. Сюди чи кудись у Європу.

– Хто «ми»?

– Та таке, – відповіла вона й мимохіть здригнулася. – Ти казав, що хочеш десь улягтися. Поспати. Я би теж не проти поспати.

– Ага, – відповів Кейс, розтираючи вилиці. – Це місце – це щось.

Вузька смуга Ладо-Ачесона жевріла в абстрактній імітації заходу сонця над Бермудами, порізаній уривками записаних хмар.

– Ага, – сказав Кейс. – Сон.

Сон не йшов. А коли таки прийшов, сновидіння нагадували перемонтовану нарізку зі спогадів. Він кілька разів прокидався, дивився на Моллі, яка згорнулася калачиком поряд, слухав воду, голоси, що долинали крізь розсунуті балконні двері, жіночий сміх із терас на протилежному схилі. Смерть Діна щоразу випадала йому вві сні, мов нещаслива карта, хай скільки він умовляв себе, що насправді то був не Дін і насправді нічого такого не ставалося. Якось він почув від когось, що в людському тілі крові приблизно стільки ж, скільки в ящику пива.

Щоразу, коли Дінову голову розмазувало кабінетною стіною, якась інша думка – страшніша, печальніша, невловніша, слизь­ка, мов риба, – крутилася десь під задньою стінкою Кейсового черепа.

Лінда.

Дін. Кров на задній стіні кабінету. Лінда. Запах паленої плоті в темряві павільйону. Моллі з пакетом імбиру в руці, заллятим чиєюсь кров’ю. Дін замовив Ліндине вбивство.

Мовчозим. Він уявляв, як крихітний мікрокомп’ютер щось нашіптує кавалкові людської плоті на прізвище Корто, й той шепіт тече тихою рікою і живить підставну особистість на прізвище Армітідж, що поволі наростає на цьому кавалку в півтемній лікарняній палаті… Той, хто назвався Діном, казав, що працював із певним «дано», обертав випадкові ситуації на свою користь.

Та що коли Дін – справжній Дін – замовив Ліндине вбивство за наказом Мовчозима? Кейс намацав у темряві сигарету й Молліну запальничку. Він підкурив і вирішив, що нема причин підозрювати Діна. Жодної причини. Мовчозим зумів зібрати особистість у порожньому корпусі людського тіла. Що вже казати про тонкі маніпуляції? Кейс розчавив недопалок у попільничці поряд із ліжком, відкотився від Моллі й спробував заснути.

Сновидіння – спогад, немовби вирізаний із немонтованого симстим-запису. Колись своє п’ятнадцяте літо він прожив у номері на п’ятому поверсі готелю з потижневою оплатою. Із дівчиною на ім’я Марлін. Ліфт там не працював уже років десять. Уночі навколо забитого зливного отвору мийки на мінікухні кишіло тарганами, варто було клацнути вмикачем. Вони з Марлін спали на голому матраці без простирадла.

Кейс пропустив мить, коли серед пухирів фарби на віконній рамі почала будувати своє паперове гніздо перша оса, та невдовзі гніздо стало завбільшки з кулак, і комахи вилітали звідти на полювання в провулок під вікнами, мов крихітні вертольоти, що охороняють гнилі нутрощі помийних баків. Того вечора, коли Марлін уперше вкусила оса, вони обоє випили з десяток банок пива. «Винищи ту срань уже, – сказала Марлін, і її погляд був каламутний від люті й застійної спеки, – спали їх нахрін». П’яний як чіп Кейс поліз до шафи шукати Роллового дракона. Ролло – то був колишній і, як іноді підозрював Кейс, періодичний хлопець