Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Мене шукаєш?

Я скрикую, різко відбігши вбік, неначе струмом ужалена, і готова захищатися, але то лише Ру, очі якого мерехтять іскорками, а щоки після використання сили наскільки рожеві, що на такого веселого хлопчика було б важко злитися, якби не знала натури.

— Мрій більше, — я круто розвертаюся та йду якнайдалі, тягнучи здобич слідом за собою. Ноги не слухаються, дихання нестабільне, в голові якесь торнадо, однак рибка Ру однаково потрапляє на гачок.

Три... два...

Дорогу заступає самовпевнений дурник.

— А що з одягом, прибиральнице? — радісно веде він. — Підвищення?

— Ага. Просила швабру, щоб тебе продірявити, але всі вже розібрали, —  сумно схиляю голову на бік, і Ру усміхається, бо я згодна погратися. — Я просто палила. На дворі.

— Тут для цього є спеціальні будівлі. За територією академією, звісно.

—  Проведеш мене? —  одразу ступаю крок вперед, склавши руки за спиною. Натягую на вуста найспокусливішу усмішку, кліпаючи нафарбованими віями, але Ру лише весело мружить носика:

—  Ні за які гроші.

— Виведеш, — так само весело мружу носа. — Виведеш.

— Нє-а.

— Ви-и-иведеш…

— Я стежу за тобою, ідіотко, нікуди я тебе не виведу, щоб ти втекла.

— А-а-а!!! — я скидаю із себе цю придуркувату гримасу, стукнувши ногою по землі, і Ру реготить. — Когось іншого знайду. Ти тут взагалі ніхто. Цирк поїхав, Ру лишився. Придурок крашений!

— Ну-ну, — хлопець ставить руки в боки, що на чималих м’язах навіть сорочка напинається. Краватка знову розв’язана.

— Ну-ну, зараз ще затріщить, мачо, — махаю долонею вперед на його груди. — Лиши це для інших, ти не в моєму смаку.

— Я у смаку кожного, дурна дівко…

— О-о-о, мовчи. Фух. Краще розкажи мені… на кого ти тут вчишся? — оглядаю його тіло з ніг до голови, вигнувши брову. Усмішка Ру блищить під промінням сонця.

— Історик та трохи дизайнер за сумісництвом.

Я міцно стискаю вуста, щоб не розреготатися, але моє червоне обличчя видає всі карти. Зараз через вуха полізе. Ру скидає із себе радісну фізіономію.

— Добре… ой, та добре… — ледь вичавлюю, кахикнувши сміхом. — А Люциліан?

— А ти сама підійди та спитай, рибонько, — абсолютно серйозно пропонує вогневик, на що лише фиркаю, озирнувшись кругом себе.

— Наступне питання. На скільки мені вистачить сили всередині? Вона ж не вичерпується, так? Це безпечно?

Ру кладе руки до кишень й починає перекочуватися з п’яток на носки.

— Так хочеш, щоб я тебе торкнувся? Накази Інес  — це закон. Мушу коритися та обмацати тебе.

—  Ру, бляха, ти можеш норма…

— А-а-а, — він поблажливо киває, закинувши голову до неба. — Тобі сподобалося, як Люци носив тебе на руках до медкорпусу? Так, мала́? — жартома веде Ру. Або ні. — Не бійся, я все розумію. О Святий Духу, дівчатка такі дівчатка.

Моє обличчя спалахує, наче сірник, я відчуваю, як горю:

— Не нагадуй про це! Я його ні про що не просила! Сам лізе до мене!

Тоді усмішка спадає з обличчя Ру, і він відводить погляд, замислившись. Я полегшено зітхаю, ковтнувши слину. Дивна реакція на саму лише згадку про Люци. Всі кістки пересмикнуло…

— Сила може бути всередині рейлі дуже довго й нудно, поки не використаєш. Але якщо її настільки багато, як у тебе, що вже прям ковбасись, то рано чи пізно магія сама вирветься на волю. Треба вчитися потроху випускати її та контролювати. На практиці, вітрику. Може, не так біситимешся. Коли магії настільки багато, як в тебе, то нерви здають. Тобі треба хоча б раз самостійно викликати силу. Але, якщо раптом буде не вистачати, то я завжди готовий тебе облапати.

Завбачливо задкую:

— Я вже виклика́ла силу, — і підіймаю підборіддя.

— Ну звісно, бреши більше.

— Краще б сказав, звідки вона у вас береться.

— Бо ми з народження в магічному середовищі, — грайливо тягне Ру, йдучи на мене. Бляха. — Ми лише управляємо тим, що є довкола. Нічого не береться нізвідки, але, звісно, нам потрібно відновлюватися час від часу. Оточити себе стихією. Ще є всякі особливі штучки, але твоя пуста голівонька цього не втямить, тому…

— Ламберсон! — гукає грубий чоловічий голос позаду, і я смикаюся. Тренер. — Потім будеш з першокурсницями розважатися. Сюди. Хутко!

— Як не соромно! — обурююся та кладу долоню на серце. — Ой леле, то ти мене зваблюєш?

Я криво усміхаюся, повільно обертаючись довкола себе, а тоді помічаю трохи захеканого та розпашілого Люци, що також визирнув з печери разом із кількома іншими магами. Дивлюся в його спокійні очі й усмішка спадає з обличчя. Чого він вилупився?

— Це вона до мене заграє, — тим часом веде Ру. — Ви мене бачили?

Не можу зрозуміти думок та емоцій Люциліана Хейга, які завжди сховані, тому привітливість випаровується через сильний жар довкола.