Євгеній Шульженко - Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко

В технічному корпусі знайшли багато продуктів для приготування. Вчених, хворих та  лікарів потрібно було годувати кожен день три рази. Тому тут були й крупи, й консерви, й солодощі, й чай. В цілому, будь який невеликий магазин Столиці міг позаздрити такій різноманітності. В корпусі був також великий запас дров, але це взагалі не було проблемою. Навколо густий ліс. Була й вода, до того ж, за центральним корпусом був невеличкий двір з колонкою для набору води. Качати можна було вручну, тому електрика не потрібна була.

Їдальню облаштували швидко. В кухні були величезні вікна, які можна було відкривати. Тому встановили мангали прямо там, дим виходив на подвір’я, незручності для кухарів та дітей, що їли – не було. Не забули й про їдальню школи. Всі продукти звідти принесли о Інституту. Переживання за їжу розвіялись, навіть йти кудись на пошуки не потрібно було. По підрахункам Валі, зважаючи на натовп, діти були забезпечені на декілька місяців наперед.

Ввечері, Євген та Степан, разом з вожатими організували велике вогнище та погодили з Валею та Олею організувати перші збори нового поселення. Сонце сіло, та вогонь освітлював все навколо. Діти повечеряли та вийшли на свіже повітря. Хто зайняв лавки, хто сів на фонтані. Інші поприносили покривала та розстелили на землі. Хлопці та дівчата тримали чашки з чаєм та кавою, сміялись та розмовляли. Атмосфера була тепла та приємна, новий світ дав можливість дітям облаштувати свій новий дім.

Діти оселі Сонця та діти наметового містечка подружились, оскільки всі ці дні пліч-о-пліч працювали разом. Ні для кого не було важливо, чи ти з сім’ї, чи з дитячого будинку. Яка різниця? Тим більше, зараз різниці немає, коли взагалі всі дорослі заснули. Доречі, на території Інституту таких дорослих було дуже багато. Спочатку діти наметового містечка дуже боялись навіть підходити до них, хтось дійсно впадав в істерику та кричав, що вони померли. Всіх дорослих обережно перенесли до технічного корпусу, оскільки там було велике приміщення, яке колись слугувало бомбосховищем. Тепло, сухо, під дахом.

Євген поглянув на Степана, питаючи поглядом, чи не проти той, щоб хлопець почав збори. Степан глянув по сторонам, здивований таким питанням. Звичайно він був не проти, хтось мав починати. Валя та Оля теж поглянули на Євгена та махнули руками, щоб той виходив до фонтану та починав. Хлопець зітхнув та глибоко вдихнув вечірнє повітря, потім вийшов до фонтану та почав хлопати в долоні, звертаючи на себе увагу.

Хлопці та дівчата замовчали, повсідались зручніше та повернулись до Євгена. Той трохи запанікував, побачивши, що п’ятдесят пар очей дивляться на нього, але через силу всміхнувся всім.

- Всім привіт! – крикнув Євген, - ну, що, як Вам наш новий дім? – діти радісно закричали та загуділи, та коли замовчали, він продовжив, - я сам не очікував, що в парку Феофанія буде так добре. Ми об’єднались, разом працювали та організовували побут. Тепер у нас є дах над головою, є продукти та вода. Головне – він підняв палець догори, - , у нас є паркан та неймовірно чарівна територія.

- А ще є пляж, стадіон та велике зелене поле, - вигукнув хтось з натовпу, - у нас ціле місто!

- Це не дуже схоже на місто, - засміявся Євген, - але в наших силах так і зробити. Я впевнений, що таких як ми з Вами дуже багато. До того ж, відчувши на собі гоніння та агресію інших дітей Столиці, ми можемо приєднати до себе дуже багато дітей. Чим нас більше, тим ми будемо сильніше, - тут голос Євгена став впевненим та величним, - я пропоную не зупинятись на тому, що є у нас зараз. Я пропоную постійно виходити в Столицю та кликати до себе інших хлопців та дівчат.

Євген замовк та подивився на дітей, що сиділи навколо нього та вогню. Наступила тиша, тріщали дрова, віддаючи дітям своє тепло. Десь далеко співали сови, та вітер хитав вершини дерев.

- Все звучить круто, - порушив тишу хлопець з наметового містечка, - але може дорослі скоро прокинуться, та нам не потрібно буде збирати навколо себе багато дітей?

- Можливо ти правий, - легко погодився Євген, - та пройшов майже місяць, нічого не змінилось. Скажу більше, як тільки продукти в магазинах зникнуть, діти почнуть нападати один на одного, відбирати те, що є у інших. – він зітхнув, - в один чудовий день, вони можуть прийти до нас. Нас наче багато, але чужинці, які напали на наш минулий дім вже тоді мали не менше сорока дітей в своїй армії. Їх могло бути значно більше. Ми не всіх могли побачити, або просто частина залишилась в гіпермаркеті. Уявіть, що біля воріт парку Феофанія зупиниться сотня дітейзі зброєю? Або вони нас виженуть, або взагалі зроблять рабами.

Діти загуділи, хтось присвиснув, хтось охнув від уявленої картинки. В цілому, всі були згодні з таким рішенням. Треба виходити та шукати тих, хто приєднається.

- А якщо ми приведемо дітей, - спитав Степан, - які спочатку будуть згодні, а потім почнуть бійку, потрапивши в саме серце парку? Як бути?

- Я це обдумав, - Євген показав на Степана, - не впевнений, що є сенс шукати великі групи дітей. Уявимо, що чисельність таких гостей буде до двадцяти чи тридцяти хлопців та дівчат. Є намети, - Євген показав на Олю, - багато наметів. До того, ще якусь кількість ми бачили в адміністративній будівлі школи. Хоч завтра, на лівому березі парку ми облаштуємо два наметових містечка. Всі новоприбульці не будуть допускатись до Інституту. Вони заселяються в намети. Випробувальний період – тиждень чи два тижні. Якщо все добре, - запрошуємо до нас, чи потроху заселяємо школу. Так і будемо вводити нових дітей до нашого поселення.