Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Під час поховання 30 серпня 2014 року фото загиблого друга ніс саме Микола Нечипоренко. Повільно крокував рідним містом, в якому зростав разом з загиблим, і усвідомлення смерті друга наповнювало його душу розпачем непоправної втрати. Він не стидався сліз на людях, адже сльози хоч трохи полегшували його внутрішній біль. 

– Жека, крий Сашка! Мишко, трохи далі, – керував захистом світлорусявий голкіпер дворової футбольної команди у футболці з написом «Gianluigi Buffon» – цей воротар італійського «Ювентуса» був його кумиром.

Вони грали більш злагоджено та майстерно ніж суперник, тому рахунок невпинно збільшувався на їх користь і матч закінчився перемогою команди азартного воротаря Романа Щербатюка. Спітніли і задоволені підлітки голосно, іноді переходячи на крик, робили «розбір польоту» матчу, виявляючи свої та чужі помилки, відразу плануючи стратегію майбутньої гри.

– Хлопці, там в школі оголосили волейбольні змагання, – обмовився Женя Климчук.

– Ну то й що, ми ж не волейболісти, – відмахнувся від звістки Микола Нечипоренко.

– Як «то й що», хіба не здужаємо? – не погодився з товаришем Роман. – Завтра організовуємо волейбольну команду і – вперед до перемоги. Між іншим, на вихідних о дев’ятій ранку зустрічаємося на стадіоні і відпрацьовуємо захист власних воріт – він у нас дещо кульгає. Сьогодні це було наше вразливе місце, саме тому один м’яч все ж таки я не взяв.

– Чуєш, Ромка, а навіщо ти сьогодні нагадав хімічці про те, що ми на тому тижні домовлялися відповідати дві теми, а то обійшлися б тільки останньою? – з осудом запитав однокласника Михайло Нечипоренко.

– Тому і нагадав, що домовлялися. Це ж ми їй запропонували, що вона не ставить поганих оцінок за невивчену тему, якщо наступного уроку ми розповідаємо відразу дві. Ти маєш чесно жити, друже, а не звиватися між правдою та брехнею, – переконливо відповів Роман.

– Та не заводься, я ж просто спитав, не звинувачував, – зрозумів свою неправоту Михайло.

Молодий чоловік, проходячи повз цвинтар, стишив ходу і через відчинену хвіртку увійшов на територію тих, хто «покоїться з миром». Впевнено підійшов до могили зі стелою, на якій з однієї сторони було висічено обличчя всміхненого юнака, а з іншої той же юнак у бронежилеті та з автоматом в руках. Перехрестився, дивлячись на портрет того, хто вже сьомий рік спочивав у сирій землі і тихо проказав: «Друже, привіт. Дякую тобі за те, що був гарним другом, дякую за досвід, який я отримав від тебе і дякую за те, що гідно захищав не тільки футбольні ворота, але й Україну».

Чоловік здригнувся, у відповідь йому почулося тихе: «Дякую і тобі, що не забуваєш, друже Микола».

Саме під час літніх канікул Попільнянська гімназія №1, як і всі навчальні заклади держави, готувалася до нового 2004 навчального року: відбувалися поточні ремонти приміщень, обладнувалися навчальні кабінети, облаштовувалася пришкільна територія. Не пройшла ця подія і повз восьмий клас, де класоводом була Любов Михайлівна Темченко. Для косметичного ремонту класної кімнати були залучені учні, за якими він був закріплений. 

Любов Михайлівна зайшла до кабінету, коли дівчата вже закінчили білити стіни, критично подивилася на результат їх праці і констатувала:

– Потрібно ще раз побілити, щоб не було видно слідів від щіток.

– Ми втомилися, – захникала Оленка.

– Зовсім немає бажання повторювати цей нудний процес, гірко зітхнула друга дівчина.

– Давайте в інший день, – спробувала знайти компромісне рішення третя учениця.

– Дівчата, йдіть відпочивати. Любов Михайлівна, я один впораюсь з цією роботою, – втрутився в розмову Роман Щербатюк.

– Ромчик, ми всі тебе любимо! Ти найкращий хлопець у цій гімназії! – радісно вигукнула Оленка і, підбігши до однокласника, поцілувала його у щоку. Роман при цьому дуже зашарівся.

Під час фотосесії для випускного альбому всі дівчата з класу обов’язково бажали мати фотографію, де вони разом з Ромчиком. Той, ніяковіючи від такої жіночої уваги до себе, спочатку намагався було відбиватися, але, врешті решт, здався на милість амазонок.

30 серпня 2014 року саме Роман Щербатюк зібрав свій клас докупи – захисника України проводжали в останній шлях вулицями рідного містечка. Колишні однокласниці-юнки плакали, як дорослі жінки. Плакали не ховаючи сліз, намагаючись у риданнях виплеснути той біль, що тиснув їм груді, усвідомлюючи, що життя може бути невблаганно жорстоким.

– Марія Іванівна, розкажіть, будь ласка, про учнів минулих років, тих хто навчався до нас. Якими вони були? – запитав вчительку з хімії Марію Іванівну Неступак, міцний за статурою дев’ятикласник Юрко.
Вчителька замислилась.

– В моїх спогадах таким собі яскравим спалахом зберігся один клас, – почала розповідь класний керівник. – Діти в ньому підібралися індивідуалісти, може тому він і вийшов таким несхожим на інші. А ще, коли я заходила до них на урок, то відчувала атмосферу життєрадісності, бачила в учнях щирість і відвертість, бажання дії. Клас з яким легко було працювати. Саме в цьому класі навчався Роман Щербатюк, меморіальна дошка якому біля входу до гімназії є сумним нагадування про російсько-українську війну. Клас виявився сильним по навчанню і Роману доводилося тягнутися за більш успішними однокласниками. Його чесність підкупляла, він не вмів та й не бажав викручуватися – жив за одним моральним стандартом, не за двома і тим більше не за декількома, як дехто, котрі мімікрують згідно життєвих обставин.

Знаєте, ніколи не могла уявити цього юнака з автоматом в руках. Йому більше лічила книжка. За характером ліричний, м’який, вдумливий, не говіркий. В перші ряди не пнувся, однак, і не ховався за спинами товаришів. 

Роману потрібно було б народитися десь у XVIII столітті, наповненому ореолом аристократичності, гарних манер, поняттями честі та гідності. Школа у нас була не настільки забезпечена наочним приладдям, як зараз, і все необхідне на урок доводилося приносити самій. І першим, хто після уроку викликався допомогти занести навчальні засоби на місце зберігання був саме Роман. Так само, коли він бачив мене на вулиці, то підходив з пропозицією допомогти нести сумку.