Олександр Міхед - Понтиїзм. Казки кінця світу
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бомба
У нього немає вибору. Він повинен устигнути. Ще кілька секунд — і пролунає вибух. Останнє зусилля. Він перезаряджає пістолет і стріляє у ворога. Кров тече на всі боки. Він обережно переступає через тіло. Нахиляється над бомбою. Останні десять секунд. Дев’ять. Він дістає окуляри, щоби краще роздивитися схему. Вісім. Який же з дротів треба перекусити? Шість. Час спливає. П’ять. Усі затамовують подих. Чотири. Йому страшно. Три. А якщо все сплановано спеціально, щоб його вбити? Два. Руки не слухаються. Один. Він заплющує очі. Зараз усе вибухне. Все скінчиться…
— Стоп. Знято, — рокоче голос роздратованого режисера. До вух Северина долітають розлючені вигуки режисера. — Де вони взагалі відкопали цього дебіла? Як із таким придурком можна працювати? Десять хвилин перерви. А ти, — він тицяє пальцем у свою асистентку, — розберися з ним. Щоб наступного разу він точно знав, за які дроти братися. Ясно?
Северин стомлено переводить подих і вкотре думає, що війна не закінчується ніколи. Війна завжди з тобою. Твоя група крові. Твій натільний хрест, який несеш. Северин робить маленький ковток теплої води, що нагрілася від софітів, та безнадійно оглядає стіни своєї нової клітки.
* * *
Кіностудія нагадувала радше режимний об’єкт, аніж бізнес-структуру. Величезна ділянка землі була придатною для знімання історичних серіалів і воєнної хроніки, які останнім часом дедалі частіше виглядали однаково. Щоправда, знімання коштували стільки, що власникові тільки лишалося щодня сидіти у скляному офісі на найвищому поверсі та сподіватися. Молитися, щоб не було дощу і випадкового спалахування й далі за всіма пунктами, вказаними у страховому контракті. Іноді він посміхався до себе, гадаючи, що «страхові випадки» тільки наганяють страху на клієнтів, а не описують імовірних варіантів реальності.
На студії всім заправляли двоє. Дружина власника Марфа та колишній помічник режисера, а нині заступник директора і за сумісництвом коханець дружини директора — юне створіння Павлик, якого всі називали Смурфом за його маленький зріст і манери, що відгонили блакиттю.
Кожного дня вони видавали нові директиви, накази та «правила користування». Жінкам на знімальному майданчику заборонялося з’являтись у сукнях і кольоровому одязі, бо це відволікає чоловіків від «творчості і робочого настрою». Їжу роздавали у конкретно визначені щасливі години, таким чином привчаючи працівників до здорового харчування. Незалежно від пори року пересуватися по майданчику можна було тільки на велосипедах і спеціальними доріжками. Крок уліво, падіння з велосипеда вправо могли закінчитися фатально — довкола велосипедних доріжок були нерозміновані поля, що залишилися після знімання історичного серіалу «Че Паєв».
Щодня хтось звільнявся. Іншого брали на його місце. Павільйон, як величезний кракен, якого постійно треба підгодовувати, перемелює людей, стирає на порох, випльовує рештки і неперетравлені кістки.
Марфа через свої глибокі зв’язки (точніше — голосові зв’язки та відсутність гланд) вибила для павільйону новий проєкт. Смурф демонстративно не відчував ревнощів до невідомих замовників, хоча мусив собі зізнатися, що це йому надто легко давалося. Марфа не викликала у нього жодних почуттів.
* * *
Війна ставала незрозумілою. Від стадії активної різанини вона повернулася до інформаційної фази і точилась у випусках новин, кінохроніці та соціальних мережах. Інформаційні терористи і підпільники були куди гіршими за реальних партизан. Останні забирали щось цілком конкретне — життя. Перші завдавали гірших збитків: вони винищували віртуальне — імідж та рейтинг уряду, спустошували банківські рахунки від віртуальних грошей, а найгірше — були геть не прогнозовані.
Верхівка продюсерської влади формувала нову концепцію. Країні потрібен герой. Герой із народним ім’ям. Його обличчя і доля були б унікальними, але водночас нагадували всіх тих звитяжців, які були до нього. Він наведе порядок у країні. Герой не чіпатиме, на жаль, чиновників, одначе він знайде ворогів у своєму тилу, винищить злочинців у своїй домівці, у своїй батьківщині.
Щоп’ятниці, у прайм-тайм, нове патріотичне реаліті-шоу «Пекельний герой».
Він виборсався з реального пекла війни. Він дивився в очі смерті. Той, хто занурив руки по лікті в кров.
Героя не знайшли через кастинг. Приходили самі лишень Колі-Міті-Паші, які мріяли потрапити в тєлік за будь-яку ціну. Одначе героїзму в них було рівно на дозу дискотечного дурману.
Допоміг випадок. Точніше, чергова директива Марфи і Смурфа. Після директиви павільйон покинули всі охоронці, які не вміли їздити на роликових ковзанах. Одним із новачків був юний герой війни — Северин, якого ворожа пропаганда називала Сєвєрний або просто — Сєвєр.
* * *
Северину було 16, коли його завербували на чемпіонаті з кібер-спорту. Северин aka SV-47 став сенсацією чемпіонату. Його девіз «Один шот — одна смерть» приніс йому сенсаційне чемпіонство і народну, як здавалося, любов. Северин поставив закарлючку під контрактом на військову службу, ще коли ейфорія не вивітрилася з його чемпіонської голови.
Він опинився на фронті. З цілком реальною зброєю і не менш реальним ворогом. Керівництво, мотивуючи його патріотичний дух, щодня нагадувало: «Товаришу Северин, між війною перед монітором та війною в реальному житті немає жодної різниці. Просто немає опції, яка перемкнула би колір крові з червоного на зелений. От і все».
Северин був чемпіоном. Його статистика вражала. Іменні годинники та грамоти сипалися на нього.
Все було добре. До того моменту, коли Северин зрозумів, що стріляє не по мішенях і не по манекенах, як йому ввижалося в ейфорії, а туман війни застилав очі.
Северин вагався. Він не влучав у ціль. Кілька разів у нього ледь «не забрали хелси», як він писав у своєму блозі, «демедж міг бути аццкім».
Ворожа пропаганда розгорнула свої прапори. Газети-одноденки та псевдовпливові тижневики збирали «круглі столи» та друкували колонки відомих спортсменів і зірок естради. Суть зводилася до одного: Северин — не той, ким він видається. У нього роздвоєна свідомість. Він не може
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Понтиїзм. Казки кінця світу», після закриття браузера.