Агата Крісті - Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті

була така прекрасна. «Я теж хотіла б мати золоту скриньку з рубіновими ініціалами на ній!» — сказала вона.

Мабуть, сплативши рахунок, міс Адамс ще якийсь час там сиділа. Потім, нарешті, вона ще раз подивилася на годинник, здалася і пішла.

Пуаро насупився.

— Це було rendezvous[49], — пробурмотів він. — Rendezvous з кимось, хто не прийшов. Цікаво, пізніше Карлотта Адамс зустрілася з тією людиною? Чи не зустрілася, пішла додому і спробувала зателефонувати їй? О, як шкода, що я цього не знаю! Як шкода…

— Мсьє Пуаро, це ваша теорія. Таємничий «чоловік-за-кулісами». Цей «чоловік-за-кулісами» — міф. Я не кажу, що дівчина ні на кого не чекала — це можливо. Можливо, вона домовилася про зустріч, щоб побачитися з кимось після того, як справа з його світлістю була б успішно вирішена. Ну, ми знаємо, що трапилося. Вона втратила голову і заколола лорда ножем. Але вона не з тих, хто надовго втрачає голову. На вокзалі Карлотта змінює зовнішність, бере валізу, йде на rendezvous, а потім у неї настає те, що називають «реакцією». Дівчину охоплює жах від скоєного. І коли її друг не приходить, це її добиває. Можливо, це хтось, хто знав, що того вечора вона збиралася на Ріджент-ґейт. Вона відчуває, що гра скінчилася. Тож дістає маленьку скриньку з вероналом. Передозування, і все закінчиться. У будь-якому разі її не повісять. Це зрозуміло так само, як і те, що у вас на обличчі ніс.

Рука мого друга невпевнено потяглася до носа, потім його пальці опустилися на вуса. Він із гордим виразом ніжно їх погладив.

— Нема жодних ознак існування загадкового «чоловіка-за-кулісами», — уперто наполягав Джепп. — У мене немає доказів зв’язку між нею та його світлістю, але вони будуть — це тільки питання часу. Маю визнати, я розчарований щодо Парижа, але дев’ять місяців тому — це доволі давно. Моя людина робить там запити. Щось може ще прояснитися. Здогадуюся, ви так не думаєте. Ви вперті на всю голову, самі знаєте.

— Спершу ви образили мого носа, а тепер мою голову!

— Це мовний зворот, — заспокійливо сказав інспектор. — Не ображайтеся.

— Відповідь на це, — вставив я, — така: «не ображаюся».

Пуаро спантеличено позирав то на мене, то на Джеппа.

— Будуть якісь накази? — грайливо поцікавився інспектор, уже на порозі.

Мій друг вибачливо йому всміхнувся.

— Наказів немає. Пропозиція — є.

— Ну і яка? Кажіть.

— Пропозиція обійти всі таксі. Знайти того, хто у вечір убивства взяв пасажира — або, ймовірніше, двох пасажирів — так, двох пасажирів — від району Ковент-Ґарден до Ріджент-ґейт. Це було, мабуть, десь за двадцять хвилин до одинадцятої.

Джепп пильно подивився. У нього був погляд розумного тер’єра.

— А що, це ідея, еге ж? — сказав він. — Добре, я це зроблю. В будь-якому разі це не зашкодить, а ви іноді знаєте, про що кажете.

Не встиг він піти, як Пуаро підвівся і заходився енергійно чистити свого капелюха.

— Мій друже, нічого мене не питайте. Краще принесіть мені бензину. Вранці шматочок омлету впав мені на жилет.

Я приніс.

— Цього разу, — сказав я, — не думаю, що мені потрібно щось запитувати. Це здається досить очевидним. Але як гадаєте, це справді так?

— Mon ami, на даний момент я зайнятий виключно своїм одягом. Ви пробачите, якщо я скажу, що ваша краватка мені не подобається.

— Це гарна краватка, — заперечив я.

— Можливо, колись була. Відчувається, що вона така ж стара, як і я, на що ви досить люб’язно звернули мою увагу. Благаю вас, візьміть іншу, а також почистіть свій правий рукав.

— Ми йдемо до короля Ґеорґа? — саркастично запитав я.

— Ні. Але сьогодні вранці я побачив у газеті, що герцог Мертонський повернувся в Мертон-гаус. Наскільки я розумію, він елітний англійський аристократ. Хочу виказати йому своє шанування.

Соціалістом Пуаро точно не був.

— Чому ми їдемо до герцога Мертонського?

— Я хочу зустрітися з ним.

Це було все, що я зумів витягнути з нього. Коли моє вбрання нарешті було достатньо гарним, щоб задовольнити критичне око Пуаро, ми вирушили.

У Мертон-гаусі лакей запитав мого друга, чи йому призначена зустріч. Той відповів, що ні. Лакей узяв візитку і незабаром повернувся й повідомив, що його світлість дуже шкодує, але сьогодні вранці він дуже зайнятий. Пуаро відразу ж сів у крісло.

— Très bien[50], — сказав він. — Я почекаю. Якщо треба буде, чекатиму кілька годин.

Однак у цьому не було необхідності. Ймовірно, щоб якомога швидше позбутися настирливого гостя, Пуаро запросили зустрітися з джентльменом, якого він так прагнув побачити.

Герцогові було близько двадцяти семи років. Його вигляд не вражав, чоловік був надто худий і хворобливий. Він мав тонке волосся незрозумілого кольору, що почало випадати біля скронь, невеликі озлоблені вуста та невиразні мрійливі очі. В кімнаті було кілька розп’ять і різні твори мистецтва на релігійну тематику. На широкій книжковій полиці не було нічого, крім богословських праць. Цей чоловік значно більше скидався на недолугого молодого галантерейника, аніж на герцога. Він, наскільки мені було відомо, отримав домашню освіту, оскільки був дуже слабкою дитиною. Це був чоловік, який з першого погляду закохався у Джейн Вілкінсон! Це було надзвичайно неймовірно. Він був педантичний і зустрів нас дуже ввічливо.

— Ви, напевно, знаєте моє ім’я, — почав було Пуаро.

— Воно мені незнайоме.

— Я вивчаю психологію злочинів.

Герцог мовчав. Він сидів за письмовим столом, перед ним лежав незакінчений лист. Він нетерпляче постукував ручкою по столу.

— З якого приводу ви хотіли зі мною зустрітися? — холодно запитав він.

Детектив сидів навпроти нього, спиною до вікна. Герцог сидів лицем до світла.

— Зараз я займаюся розслідуванням обставин, пов’язаних зі смертю лорда Еджвера.

Жоден м’яз на стомленому, проте наполегливому обличчі аристократа не здригнувся.

— Справді? Я не був із ним знайомий.

— Але ви, гадаю, знайомі з його дружиною — з міс Джейн Вілкінсон, чи не так?

— Так.

— Ви знаєте, що у неї був серйозний мотив бажати чоловікової смерті.

— Нічого такого я не знаю.

— Ваша світлосте, дозвольте вас прямо запитати. Ви незабаром збираєтеся одружитися з міс Джейн Вілкінсон?

— Коли я з кимось заручуся, про це буде оголошено в газетах. Я вважаю ваше запитання зухвалим. — Він підвівся. — На все добре!