Джон Віндем - День триффідів

Перше, що я відчув, — головний біль. Потім, розплющивши очі, я побачив яскраве світло. Спочатку воно здалося мені сліпучим, немов прожектор, але коли я розплющив очі ще раз, обережніше, то виявилося, що це звичайнісіньке вікно, до того ж брудне. Я зрозумів, що лежу на ліжку, але сідати і розслідувати далі не став: у голові немов хтось грав на трубі, і це відбивало всіляке бажання рухатися. Тож я тихо лежав, вивчаючи стелю, аж доки не виявив, що мої зап’ястя зв’язані разом.

Це витягло мене з летаргії, незважаючи на шум у голові. Зв’язали мене дуже акуратно — вправно, міцно, але не боляче. Навколо кожного зап’ястя було намотано кілька витків ізольованого дроту, зав’язаних у складний вузол так, щоб я не міг дотягнутися зубами. Кімната була маленькою і порожньою — окрім ліжка, на якому я лежав, тут не було нічого.

— Агов! — крикнув я. — Є тут хтось?

Десь за півхвилини почулося човгання ніг. Двері відчинилися і до кімнати зазирнула голова. Голова була маленька, укрита твідовою кепкою, нижче був стоячий комірець, а обличчя було темним від щетини. Вона була повернута в моєму напрямку, але очі не дивилися просто на мене.

— Здоров, друже, — доволі привітно сказала голова. — То ти вже при пам’яті? Зажди трохи, зара’ я тобі чаю принесу, — і знову зникла.

Вказівка почекати була зайвою, але довго чекати не довелося. За кілька хвилин він повернувся і приніс кухоль з чаєм, в якого замість ручки був шматок дроту.

— Де ти? — сказав він.

— Просто перед тобою, на ліжку, — відповів я йому.

Він помацав перед собою лівою рукою, аж доки не знайшов кінець ліжка, а тоді обійшов його і простягнув кухоль.

— Тримай, приятелю. Смак у нього трохи… дивний, бо Чарлі туди рому крапнув. Але я думаю, ти будеш не проти.

Я взяв кухоль в нього з рук, тримати його зв’язаними руками було трохи важко. Чай був міцним і солодким, та й рому не пошкодували. Може, смак і був дивний, але на мене він подіяв, як якийсь еліксир життя.

— Дякую, — сказав я. — Ти чарівник. Мене звати Білл.

Його, здається, звали Альф.

— Що сталося, Альфе? Що тут відбувається? — спитав я його.

Він сів на ліжко, простягнув мені сигарети й сірники. Я взяв одну, прикурив спочатку його сигарету, потім свою і віддав йому пачку.

— Ось яка справа, друже, — сказав він. — Ти, мабуть, знаєш, що вчора вранці в Університеті було шумно. Може, і ти там був?

Я сказав йому, що бачив це.

— Ну так от, після цього цей жартівник, Коукер — це той чувак, який вів розмову — трохи роздратувався. «Га-а-разд, — каже він злобним таким голосом. — Ці гниди самі напросилися. Я з ними намагався чесно поговорити. А тепер хай отримають по заслузі». Ну, ми зустріли ще кількох людей і одну стару, яка ще бачить, ну вони все це й влаштували. Сміливий він хлопець, цей Коукер.

— Ти хочеш сказати, що він влаштував увесь цей переполох і пожежі ніякої не було? — спитав я.

— Не сміши мене, яка пожежа! Усе, що вони зробили, — це натягнули дріт, запалили папір та якісь гілки в холі і почали калатати в старий дзвін. Ми розраховували, що першими побіжать зрячі, бо в коридорі трохи світив місяць. Коукер та інший чувак відправляли їх в нокаут, коли вони перечіплялися через дріт, а потім передавали їх нашим хлопцям, і ті вкладали їх у вантажівку. Що може бути простіше.

— Гм, — сумно сказав я. — Схоже, він спритник, цей Коукер. І скільки ж нас, простаків, потрапило в цю пастку?

— Я б сказав, що не один десяток, хоча потім виявилося, що п’ять чи шість чоловік — сліпі. Коли ми забили ними всю вантажівку, то втекли і залишили інших там, хай самі розбираються.

Що б не думав про нас Коукер, було ясно, що Альф не відчуває до нас жодної ворожості. Схоже, він ставився до всієї цієї справи ніби до якогось спорту. Така характеристика виявилася для мене трохи болісною, і я подумки зняв капелюх перед Альфом. Я добре розумів, що на його місці в мене забракло б духу думати про щось як про спорт. Я допив чай і взяв ще одну сигарету.

— І що планується далі? — спитав я.

— У Коукера є ідея поділити всіх нас на групи, і в кожній буде один з вас. Ви будете шукати здобич і будете типу очима для решти. Ваше завдання — допомогти нам протриматися, аж доки хтось не прийде і не врятує нас від загибелі.

— Ясно, — сказав я.

Він підняв до мене голову. Альф був не дурний. Він вловив у моєму голосі більше, ніж я сам зрозумів.

— Думаєш, це все надовго? — спитав він.

— Не знаю. А що Коукер каже?

Схоже, Коукер не дуже хотів розголошувати деталі. Утім, Альф мав щодо цього власну думку.

— Якщо ти мене спитаєш, я скажу, що ніхто й не збирається по нас приходити. Якби було кому це робити, то вони вже давно б тут були. Якби це було маленьке містечко, то одна справа. Але ж ми в Лондоні! Ясна річ, сюди б допомога прийшла раніше, ніж будь-куди. Ні, я думаю, що якщо вони й досі не прийшли, це означає, що вони й не прийдуть, бо немає кому. Боже, та хіба ж можна було подумати, що таке станеться!

Я не сказав нічого. Альф був не з тих, кого можна задобрити підбадьорюванням.

— Ти теж так думаєш? — спитав він трохи згодом.

— Справи кепські, — погодився я, — але ще є шанс, що можуть з’явитися люди з-за кордону…

Він похитав головою.

— Вони б уже сюди приїхали. І їздили б вулицями на машинах з гучномовцями, вказуючи, що робити. Ні, друже, так і є: немає кому нас рятувати. Це факт.

Ми трохи помовчали, а потім він додав:

— Ех, а непогане ж у нас було життя.

Ми трохи поговорили про минуле. Він працював на різних роботах, кожна з яких мала якесь подвійне дно.

— Як не крути, а жилося непогано, — підсумував він. — А ти чим займався?

Я розповів йому. Це не справило на нього враження.

— А, триффіди. Гидкі створіння, як на мене. Якісь вони несправжні, чи що.

Більше ми про них і не згадували.

Альф пішов, залишивши мене на самоті з моїми думками та пачкою його сигарет. Я оглянув все навколо і трохи подумав про плани на майбутнє. Мені було цікаво,