Джон Віндем - День триффідів

Я встав з ліжка і підійшов до вікна. Панорама відкривалася жалюгідна. Сходова клітка, оточена прямовисними стінами, облицьованими білою плиткою, що спускалися вниз на чотири поверхи, а над головою — скляний ліхтар. Небагато тут вигадаєш. Альф замкнув за собою двері, але я спробував їх відчинити просто про всяк випадок. Ніщо в цій кімнаті не надихало мене. Вона нагадувала номер у тризірковому готелі, з якого викинули все, крім ліжка.

Я сів на це ліжко і замислився. Можливо, я успішно впорався б з Альфом, якщо в нього немає ножа. Але ніж в нього може й бути, а це неприємно. Погано, коли сліпий погрожує ножем — він може запросто мене скалічити. Крім того, наявна й інша проблема: я не знав, повз кого ще мені доведеться пройти, поки я вийду з будівлі. Та й Альфові я не хотів заподіяти жодної шкоди. Здається, мудріше дочекатися слушної нагоди — тієї, якою може скористатися зрячий серед сліпих.

За годину Альф повернувся з тарілкою їжі, ложкою та кухликом чаю.

— Трохи незручно буде їсти, — вибачився він. — Але мені сказали — ніяких ножів та виделок. Тому такі от справи.

За їжею я розпитав його про інших. Він небагато міг розповісти, бо не знав імен, але я дізнався, що серед тих, кого привезли, були і жінки, і чоловіки. Після трапези мене залишили самого на кілька годин, і я вирішив, що краще провести їх, виспавшись і позбувшись головного болю.

Коли Альф знову з’явився з їжею і незмінним кухликом чаю, разом з ним був чоловік, якого він називав Коукером. Тепер він мав більш втомлений вигляд, ніж тоді, коли я бачив його востаннє. Під пахвою він тримав стос паперів. Він подивився на мене, оцінюючи.

— Ви вже знаєте, в чому справа? — спитав він.

— Альф мені розповів, — зізнався я.

— Добре, — він кинув папери на ліжко, підняв верхній і я побачив, що це план вулиць Великого Лондона. Він вказав на територію, що охоплювала частину Гемпстеда та Свісс-Котедж, старанно обведену синім олівцем.

— Це ваш район, — сказав він. — Ваша група працює всередині цього району і більше ніде. Не можна, щоб усі групи полювали на ту саму здобич. Ваше завдання — знайти їжу в цьому районі й переконатися, що ваша група отримала її та інші речі, які їм потрібні. Зрозуміли?

— А якщо ні? — сказав я, дивлячись на нього.

— Ну тоді вони залишаться голодні. А якщо це станеться, усе може закінчитися для вас дуже погано. Деякі хлопці — гарячі голови, та й робимо ми все це не задля розваги. Тож поводьтеся обережніше. Завтра ми відвеземо вас туди на вантажівках разом з вашою групою. Після цього вашим завданням буде підтримувати їх доти, доки хтось не прийде і не наведе лад.

— А якщо ніхто не прийде? — запитав я.

— Хтось має прийти, — сказав він похмуро. — Хай там як, це ваша робота. І пам’ятайте: тримайтеся свого району.

Я зупинив його, коли він вже був на порозі.

— Міс Плейтон теж тут? — спитав я.

— Я не знаю ваших імен, — відповів він.

— Білявка, на зріст п’ять футів і шість або сім дюймів, сіро-блакитні очі, — не вгавав я.

— Тут є дівчина такого зросту, блондинка. Але я не дивився їй в очі. У мене є й важливіші справи, — відповів він і пішов.

Я взявся за мапу. Виділений район мені не дуже сподобався. Так, частину його займало передмістя з чистим повітрям, але за цих обставин набагато більше користі було б від району з доками та пакгаузами. Навряд чи в цьому кварталі були якісь значні склади. Але «приз не може дістатися всім», як сказав би Альф, та й у будь-якому випадку в мене не було намірів залишатися тут довше, ніж потрібно.

Коли Альф з’явився знову, я запитав його, чи не міг би він передати записку для Джозелли. Він похитав головою.

— Вибач, друже, але це заборонено.

Я пообіцяв йому, що там не буде нічого небезпечного, але він був непохитним. Та я його ні в чому не звинувачував. Він не мав жодних підстав мені довіряти і не міг прочитати записку, щоб переконатися, що вона безпечна, як я його переконував. Крім того, в мене не було ні олівця, ні паперу, тож я відмовився від цієї ідеї. Після наполегливих прохань він погодився дати їй знати, що я тут і дізнатися, куди її відправлять. Йому не дуже хотілося це робити, але він змушений був погодитися, що якщо ситуація хоч трохи владнається, то мені буде легше її знайти, бо я знатиму, звідки починати пошуки.

Після цього я трохи подумав про компанію, з якою тепер мав бути разом.

Проблема полягала в тому, що я не був цілковито налаштований на жоден курс. В усьому була винна проклята здатність бачити речі з двох точок зору. Я розумів здоровий глузд і перспективний підхід, що його пропонували Майкл Бідлі та його команда. Якби вони почали свою справу, то ми з Джозеллою без вагань поїхали б з ними і працювали разом — хоч я й розумів, що мені було б нелегко. Мене важко повністю переконати, що з кораблем, який тоне, нічого не вдієш, і я ніколи не був би впевнений, чи правильно обґрунтував свій вибір. Якщо ж жодної можливості організованого порятунку не було, то їхня пропозиція — це розумний варіант. Але, на жаль, розум — не єдине, чим керується людина. Я стикнувся з тими самими упередженнями, про які старий доктор казав, що їх важко подолати. Він мав цілковиту рацію: прийняти нові принципи дуже важко. Якби, наприклад, сталося диво і надійшла якась допомога, я розумію, що почувався б останньою сволотою через те, що втік, байдуже з яких мотивів, і як зневажав би себе та інших за те, що ми не залишились у Лондоні, щоб допомагати іншим якомога довше.

Але з іншого боку, якби допомоги не було, як би я почувався, зрозумівши, що змарнував час та сили, в той час як інші, розумніші люди взялися за порятунок ще тоді, коли ситуація була не настільки кепською?

Я розумів, що повинен остаточно вибрати правильний курс і триматися його. Але не міг. Я вагався. Так минуло кілька годин, і я заснув, все ще вагаючись.

Не було жодного способу дізнатися, яке рішення прийняла Джозелла. Я не отримав від неї жодних повідомлень. Але цього вечора до мене ще раз засунув свою голову Альф. Його