Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

— Бачив я...

Полупуд, показуючи кроки* (* Кроки — зображення місцевості, виконане на око, безпосередньо з натури) Сафар-бея, в загальному розповів і про мої можливості бачити майбутнє, впадаючи в транс. Що, до речі, абсолютно нікого не здивувало. Тож і це пояснення лягало в легітимну канву.

— Коли про битву османів з ляхами у тій фортеці розповідав...

— Під Хотином? — уточнив Сірко.

— Цього не знаю, батьку отамане. Я в тих краях ніколи не бував, тому впізнати місцевість не можу. Описав лиш, що бачив. А вже Василь вирішив, що то була Хотинська твердиня.

— Гаразд. Після ще раз розкажеш. Мені... Подивимося, чи зможу і я з такою впевненістю впізнати. А поки — продовжуй.

— Перед картиною битви... було мені ще одне бачення. Коротеньке. Тож і забув про нього, надивившись, як страшно гинули польські гусари. А коли ключ у руці потримав — згадав. А бачення таке... Двері в підземелля... Сходи ведуть вниз… мокрі, слизькі. Довгий, довгий коридор... Темний і сирий... зі стелі вода на голову капає. І тим коридором немов багатотисячна зграя щурів йде. Тиша моторошна, тільки за спиною кігтики скребуть та лапки шарудять... Ш-ш-ш... Ш-ш-ш... А коли озирнувся — то побачив, що це не щури. Бо над ними смолоскипи горять. А з напівтемряви очі блищать. Багато очей... І зброя. Я злякався і кинувся навтьоки. Потім підземелля пропало, а я опинився обабіч поля битви...

Начебто складно вийшло. Ніхто не перебивав. Дали навіть напитися, чекали продовження. Тепер можна і до логіки переходити.

— Ось я і думаю... А що як Крук віз ключ від дверей таємного ходу в замок?

— Зрозуміло, що не від королівської скарбниці, — хмикнув кошовий. — Вона вже який рік пустує і задарма нікому не потрібна. Слова твої знову мають сенс, але не пояснюють, навіщо нам його ворогові віддавати? Навпаки, радіти треба, що зуміли перехопити і страшній зраді запобігти.

— Прошу вибачити, батьку отаман, якщо скажу дурницю. Я не так давно покинув стіни монастиря і не надто досвідчений у життєвих колізіях. Та мені все бачиться інакше... — коротка пауза, але ніхто не обурюється тим, що шмаркач бувалих козаків вчити надумав. Зацікавилися.

— Не отримавши ключа, ворог спробує дістати його знову. Якщо вирішить, що ключ в дорозі загубився. Або ще гірше — зрозуміє, що підступ розкрито і вигадає щось інше. Піде туди, де його не чекають. Чи нову каверзу замислить, не менш підступну і небезпечну, але нам уже невідому.

Кошовий і козаки замовкли надовго. Тільки хмурились, та диміли в три люльки, наче пароплав. У кімнаті аж сизо від диму стало. Про їжу і зовсім забули. А ось мені, останнім часом, постійно жерти хочеться. Я і вдома на відсутність апетиту не скаржився, але такого жору, як тут, не відчував. Ось що значить здоровий спосіб життя, свіже повітря та інший безкоштовний фітнес. М'язи, до речі, принаймні ті, що видно без дзеркала, теж помітно в обсязі додали, а на животі навіть якась подоба «кубиків» проглядає.

— Складно говорить... ворожбит... — через якийсь час промовив Сірко. — Зле буде, якщо ворог збагне, що ми про його наміри не просто здогадуємося, а маємо найточніші відомості. Орду, якщо вона вже рушить, звичайно, це не зупинить, але змінити кінцеву ціль походу султан може. Всі будуть думати, що він під Хотин йде, а війська з півдороги, наприклад, на Ясси повернуть. Або на північ. Туди, де його й поготів не чекають. Або — розділить військо. Яничар та спагіїв* (*турецька кіннота) відправить наші сили зв’язувати, а татарва, як паводок розтечеться — беззахисні міста та села палити. Ні! — раптово гримнув кулаком по столу. — Цього допустити не можна... Але і віддавати своїми руками ключ від фортеці ворогу... це, знаєте, теж крамолою пахне. Станеться щось непередбачене — голови не зносити. Не доведеш потім, що як краще хотів.

— А не треба віддавати... Навіщо віддавати?

Всі троє знову повернулись в мою сторону. Оце так... І Макіавеллі вже трактат свій написати встиг, і отці єзуїти щосили по Європі орудують, а наш народ, як за Адама з Євою — простий і наївний.

— Ковалів на Січі немає, чи що? Зробіть схожий. Дуже схожий… Щоб на перший погляд не відрізнити, мало що — раптом той, кому ключ передати треба, оригінал бачив? Але замок щоб дублікат відкрити не міг. Ось і не буде ніякої зради, а лише військова хитрість. По-перше, — є шанс, що цей кожум’яка, отримавши посилку, теж захоче щось назад передати. І тоді ми без проблем зрадника знайдемо. А по-друге, — коли вороги зберуться підступ чинити, на них чекатиме неприємний сюрприз.

Тиша в кімнаті гробова повисла. Навіть стало чутно, як на вікні в павутині муха б'ється. І я, раптом, відчув себе такою же мухою. Та не перед павуком, а перед собачої пащекою. Воно кожному відомо, що мухою пса не нагодуєш, але три пари очей, що дивилися на мене зараз, належали хижакам набагато страшнішим, ніж здичавілі пси. Вовкам впору розбігатися, хвости підібгавши. Навіть мороз по спині пройшов. Та що ж вам знову не слава Богу? Хіба я для себе стараюся!..

— У монастирі, кажеш, жив? — Іван Сірко дивився примружившись, немов на прицілі тримав. — Життя не знаєш… Не в єзуїтському, часом?