Джулія Ромуш - Його зухвала дівчинка, Джулія Ромуш

Розділ 15.

– Хто це там ще твоя власність? - Шепчу мляво і сонно, але мій голос сповнений обурення.

- Спи мовчки! - Отримую від Янга у відповідь і хочу далі обуритися, але натомість заспокоююся. На обурення потрібні сили, а я їх не маю. Вибачу його цього разу. Нехай живе.

Я прекрасно розумію, що мене кудись несе Роберт. Я теж прекрасно розумію, що мені потрібно обуритися, але зовсім не хочеться цього робити.

- Я притримаю двері! - Говорить Міранда і якщо я правильно розумію, то зараз, за ​​ідеєю, ми повинні будемо увійти до нашої кімнати. - Обережно, тут одвірок!

- Ти думаєш, що я її спеціально вдарю об косяк? – Навіть зараз голос хлопця мені здається обуреним. - Не при свідках же!

А ось це я збираюся йому пригадати. Нехай я не злопам'ятна, але можу бути вредною і пам'ять у мене хороша.

Ці двоє ще продовжували сперечатися, і я цей весь час боролася зі сном, щоб хоч якось прислухатися до діалогу, але, здається, моя втома перемогла.

- А вона жесть яка важка. - Поруч з моїм вухом лунає голос Янга, але він мені не здається навіть трохи втомленим. Я лежу так, що вухом притуляюсь до його грудей і слухаю рівне серцебиття, не захекався, а скаржиться. От козел.

- А я думала, що ти дужий. - Міранда встає на мій бік і я відчуваю як м'язи Янга напружуються і він починає йти ще швидше. Начебто так показує, що йому все ні по чому.

Більше вони не спілкуються, бо Янг ​​йде першим сходами, потім він зупиняється, швидше за все, моя сусідка відчиняє двері кімнати. Це стає очевидним після наступного коментаря.

- Ти схожий на нареченого, який на руках вносить до кімнати свою молоду дружину. Романтика. - Готова посперечатися, що вона це говорить спеціально і тим самим дуже злить Роба. Я все готова віддати за те, щоб побачити його обличчя цієї хвилини. Думаю, що це просто незабутня картина.

Свідомість укуталася туманом і мені було так зручно та комфортно, що я повністю відключилася. Згодом лише відчула, як моя голова торкнулася чогось м'якого, тілу вдалося розправитися і навіть витягнутися. Я з неймовірним задоволенням потяглася і поклала руку під подушку. Це ідеально, нагадує якесь блаженство. М'язи трохи ниють, але це приємне відчуття.

Жаль, що мій кайф не триває довго. Я різко схоплююся з місця, коли чую гучні звуки ззовні.

– Що? А?! - Виявляюся на ногах і не знаю, в який бік бігти. Бігаю туди-сюди в темній кімнаті, поки не чую тихий смішок.

- Сядь і заспокойся. - Це голос Міранди. Я її не бачу, але чую. 

Намагаюся знайти вмикач, бо очі не звикли до темряви, і я мимоволі натикаюсь на різні предмети. Майже зношу стілець зі свого шляху.

- Що це було? - Моя розслаблена свідомість намагається посилено працювати в нових умовах, а загалом, я зараз мало що розумію.

- Напевно стілець. - Вона знизує плечима і з нудьгою в голосі завалюється на своє ліжко. – Або можливо стіл. Дивлячись наскільки вони сильні та злі.

- Хто? - Я все ще намагаюся зрозуміти - сплю я або це відбувається наяву, також хто це може так бешкетувати ззовні, щоб моя сусідка по кімнаті випромінювала такий світовий спокій.

- Знаєш, Алісо, я іноді тобі заздрю. Вляпатися в таку веремію і перечікувати це в сліпому і щасливому невіданні ще вміти треба.

Я не розумію про яку веремію вона зараз говорить. Останнє, що я пам'ятаю, це тільки те, що вона мене витягла на тренування. Там я танцювала доти, доки не сіла на лавку відпочити.

Стоп. Моя пам'ять починає відновлювати події по крихтах і мозок судомно працює, щоб побудувати ланцюжок хронології. Я зараз намагаюся зрозуміти, що було насправді, а що мені наснилося. І щось мені підказує, що події, які я воліла б залишити як сон, ось саме вони зі мною трапилися.

Я з жахом розумію, що те, що зараз відбувається зовні, може мати пряме відношення до того, що сталося недавно. Адже якщо я все правильно згадала, то біля мене недавно були Патрік і Роб. Цим двом навіть приводу не треба давати для того, щоб вони зчепилися, а з огляду на уривки діалогів у моїй голові, приводів у них було достатньо.

– Це вони там? - Округляю очі й швидко вмикаю світло. Від цього стає ще болючіше.

- Ага. Тільки не треба туди бігти, ти нічим не допоможеш. Павичам пар потрібно випустити й пір'я прорідити.

– Їх треба зупинити!

- Може й треба, але точно не тобі.

- Це ще чому?

- Та вони ж через тебе і б'ються. Якщо ти туди вискочиш, то тільки підкинеш дровець у вогонь.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍