Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

ніде інде не мала. Усе в її яскравому молодому житті було ясним, простим та веселим. Натан зняв окуляри, щоб краще її роздивитися, її присутність явно покращила йому настрій. Ед би зреагував так само.

— Завжди готова, пані Банрс, — відповіла Маделін.

* * *

Детектив сержант Андріан Квінлан: Ми вивчаємо взаємини жертви з усіма батьками, котрі були присутні на доброчинній вечірці.

Харпер: Так, між іншим, у мене є певні теорії.

Стью: Версії? Не маю жодних. Маю лишень похмілля.

Розділ двадцять п’ятий

Усі матусі початкової школи зібралися у нерівну пустотливу шеренгу біля лінії старту забігу. Від їхніх сонцезахисних окулярів відбивалося сонце. Небо стояло високе і синє. На обрії вигравало сапфірове море. Джейн усміхалася до інших мам. А вони усміхалися у відповідь. Все було просто чудово. Дуже по-товариськи.

— Впевнена, що це все лише твої страхи, — сказала їй мама. — Усі забудуть про ту пригоду на орієнтаційній зустрічі.

Джейн дуже старалася влитися у шкільну спільноту. Двічі на місяць чергувала у шкільній їдальні. У понеділок зранку вона та ще одна мама допомагали панні Барнс перевіряти техніку читання у школярів. Вона ввічливо спілкувалася з мамами зранку, коли заводила сина до школи, та пообіді, як забирала. Вона запрошувала дітей у гості погратися.

Але все ще відчувала, що щось не так. Було щось у легкому повороті голови, усмішках, що не торкалися очей — невловима хвиля осуду.

Це все не страшно, повторювала вона сама собі.

Це все дрібниці. Не треба так переживати і боятися. Цей світ — коробочок для обідів, бібліотечних сумок, збитих колін та брудних личок не має жодного зв’язку із жахіттям тієї теплої весняної ночі, яскравим світлом, що дивилося на неї зі стелі, немов лихе око, рук, що стискали її горло, та шепоту, що вгризався їй у мозок.

«Не думай про це, не думай.»

Джейн помахала рукою Зіггі, котрий сидів на трибуні разом з іншими першачками під пильним оком панни Барнс.

— Ти ж розумієш, що я не переможу? — запитала вона його зранку за сніданком. Деякі з мам займалися з персональними тренерами. Одна з ним сама була тренером.

— На старт! — проголосив Джонатан, приємний тато у декреті, він також ходив на льодове шоу.

— Скільки це взагалі метрів? — запитала Харпер.

— Щось та фінішна лінія занадто далеко, — сказала Габрієль.

— Це що, Рената і Селеста тримають фінішну стрічку? — запитала Саманта. — Як їм взагалі вдалося від усього цього відкараскатися?

— Мабуть, Рената сказала…

— У Ренати розщеплена гомілка, — перебила її Харпер. — Це, між іншим, дуже боляче.

— Дівчатка, нам слід розім’ятися, — сказала Бонні. Вона була одягнена так, ніби зібралася провести урок з йоги — у жовту майку, що сповзала їй з одного плеча, вона вправно закинула ногу та, узявшись за носок, притягнула її до сідниці.

— До речі, Джес, — запитала Одрі чи то Андреа. Джейн ніяк не могла запам’ятати, як її звуть. Вона підійшла впритул до Джейн та звернулася до неї таким тихим, втаємниченим голосом, ніби збиралася відкрити страшну, темну таємницю. Джейн вже до цього звикла. Позавчора жінка так підійшла до Джейн та пошепки спитала: «Сьогодні ж бібліотечний день, чи не так?»

— Мене звати Джейн, — відповіла Джейн (Її це не образило).

— Вибач, — сказала Андреа, чи то Одрі. — Послухай, ти — за, чи проти?

— «За» чи «проти» чого? — здивувалася Джейн?

— Дівчата! — скомандував Джонатан.

— Капкейків, — сказала Одрі чи Андреа. — За чи проти?

— Вона за, — запевнила Маделін. — Поліція зануд.

— Маделін, нехай вона сама вирішує. — запротестувала Одрі, чи Андреа. — Вона мені здається дуже свідомою щодо свого здоров’я.

Маделін закотила очі.

— М-м-м… Я люблю капкейки, — сказала Джейн.

— Ми організовуємо петицію, щоб заборонити батькам приносити до школи капкейки на день народження, — проголосила Андреа чи Одрі. — Нині у світі просто епідемія ожиріння, а ми через день пригощаємо дітей солодкою випічкою.

— Я ніяк не збагну, чому ця школа так поведена на петиціях, — роздратовано сказала Маделін. — Це ж така конфронтація. Чому ви просто не внесете пропозицію?

— Дівчата, будь ласка! — Джонатан підняв свій стартовий пістолет.

— Джонатане, а де Джекі? — запитала Габрієль. Усі мами були трішки схиблені на дружині Джонатана з того часу, як у неї взяли інтерв’ю для ділової рубрики вечірньої програми новин. Вона виглядала чудово — говорила дуже розумні та чіткі речі про поглинання компаній, та майстерно поставила журналістів на місце. А ще Джонатан був красунчиком, — майже як Джордж Клуні— тож постійні нагадування про його дружину мали за мету продемонструвати, що вони не помічають його краси та шарму і анітрішечки з ним не фліртують.

— Вона у Мельбурні, — відповів Джонатан. — Припиніть зі мною розмовляти. На старт!

Жінки підійшли до лінії старту.

— Бонні так професійно виглядає, — прошепотіла Саманта, побачивши, як Бонні зігнулася та стала у стартову позицію.

— Я майже не бігаю зараз, — відказала Бонні, — це шкодить зв’язкам.

Джейн побачила, як Маделін зміряла Бонні швидким поглядом, та міцно вперла носок кросівка в землю.

— Досить балачок! — прикрикнув Джонатан.

— Мені подобається, коли ти командуєш, Джонатане, — сказала Саманта.

— Приготуватися.

— Це все мене нервує, — сказала Андреа чи то Одрі. — Не уявляю, як бідолашні діти.

Пролунав постріл.

* * *

Тея: У мене є своя думка про те, що могло статися, але я не хочу погано говорити про мертвих. Як я кажу своїм чотирьом дітям: «Як не можеш сказати нічого доброго, то мовчи».

Розділ двадцять шостий

Селеста відчувала, з якою силою Рената тримала свій кінець фінішної стрічки, і намагалася тримати свій із такою ж силою, щоправда, вона постійно втрачала орієнтацію — де вона, і що тут робить.

— Як поживає Перрі, — гукнула Рената. — Він вдома, чи знову десь поїхав?

Щоразу, коли Рената з’являлася у школі, чи на шкільних заходах, вона ніколи не розмовляла із Маделін і Джейн (Маделін цим дуже втішалася, Джейн не вельми поділяла її захват), але завжди спілкувалася із Селестою — у дещо колючій манері, немов захищаючись, ніби Селеста була її давньою подругою, яка її чимось образила, а Рената тепер намагалася поводитися зріло та бути вищою за ці образи.

— Перрі — прекрасно, — відповіла Селеста.

Минулої ночі це почалося через лего. Хлопці скрізь порозкидали конструктор. Вона мала б змусити їх усе поприбирати. Перрі мав рацію. Та простіше було зробити все самій, коли вони поснуть, аніж сваритися. Слухати їхнє ниття та скарги. Вона просто не мала на це сил. Ліниве батьківство. Погана мама.

— Ти перетворюєш їх на лінивих лежнів, — сказав Перрі.

— Їм всього по п’ять років, — відповіла Селеста, вона сиділа на дивані та