Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

    Мар’яна до сьогодні не підпускала до себе Дем’яна, щоразу відмовляла йому в близькості, бо не хотіла давати будь-яких шансів на стосунки. Берегла вірність чоловікові який зник, який нічого і ніколи їй не обіцяв. Був її учителем, наставником, але не партнером. Знала, що до появи Любомира потрібно знайти роботу, аби мати змогу платити за помешкання. Чоловік ніколи не кидав слів на вітер, і, якщо доведеться, то провчить її, аби тільки навчилась покладатись на власні сили.

– Проходь. – впустив у дім, вже ні на що не сподіваючись. Мар’яна вражала своєю непередбачуваністю, то наблизиться, то знову відступить, а він і мириться. 

Дівчина увійшла до помешкання, заповнюючи собою простір. Прийшла не просто так, а за емоціями, яких не вистачало. Воліла заповнити порожнечу, що утворилась після зникнення Любомира. Дем’ян був не тільки цікавим співрозмовником, але й достатньо привабливим чоловіком, що зміг би дати їй те, чого потребувала. 

– Вип’єш чогось?

Мар’яна у відповідь скинула пальто під яким знаходилась лише спідня білизна. Чорне мереживо на тілі дівчини захопило погляд Дем’яна, якщо й цього разу відштовхне, звіром зірветься, розтерзає. Не відштовхнула. Скинула білизну й проникливим поглядом зазирнула в очі.

То було по-іншому. Кожною клітинкою відчувала його захоплення собою. Кожним поштовхом вловлювала його почуття. Віддавалась, але не розчинялась, як робила це з Любомиром. Той рятував її – до і нищив – після.

– Я знаю, ти не кохаєш мене і використовуєш задля власної втіхи, втім, я згоден, аби тільки пережити те, що пережив щойно. 

Мар’яна відкинула на бік волосся і поклала голову чоловікові на груди. Не відчувала докорів сумління, бо не вважала, що чинить зухвало. З якогось моменту в ній почала зароджуватись – Інша Вона. Не залякана життям сіра мишка, а молода впевнена в собі жінка. Вона не вбачала чогось сороміцького в тому, що хотіла насолодитись сповна життям та відчути на собі всі його втіхи. В неї вироблявся характер, що дозволить протистояти цілому світові.

Мар’яна відчинила двері поки ще своєї квартири й від несподіванки зачути аромат знайомих чоловічих парфумів, що витав помешканням, завмерла. Прийшов. Коли майже не чекала. Дівчина поклала ключі на тумбу і, постукуючи підборами пройшла у вітальню. Спиною до неї, біля вікна стояв – Любомир. Його плечі здіймались в спокійному диханні. Руки замкнені на грудях. Як завжди – зібраний та зосереджений на собі.

– Що ж, я вітаю тебе. Дем’ян повністю твій. – холодним голосом по серцю, суворим поглядом по душі.

– Чи не цього ти хотів?

– Я хотів, аби ти навчилась володіти собою. Аби розпізнала свої сильні та слабкі сторони. Аби навчилась обходитись без чиєї-небудь допомоги.

– Я не розумію твоїх претензій. Все так і є. 

Тепер я знаю на що здатна. 

– Ні, ти це робиш, щоб подражнити мене. Хочеш, аби я ревнував. 

– Ти практично сам мені його підсунув і був не проти нашого з Дем'яном сексу. То, чому лютуєш? – тримала удар, як сам вчив цього. 

Давай-но, наступай! Я вистою! Не похитнусь.

– Не грай зі мною, Мар’яно. – наблизився близько, від чого в неї перехопило подих. Дивився зверху, тиснучи до низу. Вмів володіти собою до моменту доки не з’являлась вона. Та, що ламала, та, що вдихала життя.

Пішов, не сказавши більше ані слова. Хотіла б запустити йому вслід все що трапиться під руку, але стрималась. Ні. Вона не дасть йому поживи для насмішок. Їй від нього потрібне інше. Те – в що поки сам не вірить.

***

    На час літніх канікул Марʼяна влаштувалась продавцем-консультантом в магазин професійної косметики. Робота їй подобалась, хоча й не була заповітною мрією. Рік тому пищала б від щастя, але сьогодні мала потребу в більшому. Ставила перед собою значно масштабніші цілі, бо відчувала в собі потенціал і сили підкорити не одну вершину.

Вона продовжувала розвиватись у всіх напрямках. Від спорту до прослуховування подкастів про бізнес і економіку. Час наодинці їй приносив задоволення, за що вона була вдячна Любомирові. Тиша з собою дозволяла почути себе та свої потреби.

Мар'яна збиралась виходити з будинку, коли в дверях під’їзду зіштовхнулась з Любомиром. Краще б був сліпим і не бачив її краси. Медове волосся переливалось золотом на сонці, не замасковані веснянки засліплювали холодний погляд сірих очей. Його силует відбивався в її широких блакитних очах, вбираючи в себе чоловічу суворість. Коли помітив біля будинку авто Дем’яна, прийняв рішення не ховатись. Нехай знає, нехай бачить, що він контролює ситуацію. Дозволив бути з нею, але від себе не відпускав.

– До півночі повернусь. – відзвітувала, намагаючись жартувати.

– Я не контролюю тебе. 

– Справді? Мені здалось інакше.

Знову німий діалог очі в очі, знову нестримна жага, яку втамовувати ставало все складніше. Притиснув би до стінки, припав би губами до лебединої шиї, а потім. Перекусив би життєво важливу артерію. Хотів би відпустити, та вже не міг. Продовжував вести боротьбу з бісом, що оселився в ньому ще до смерті Ніки.

– Що в тебе з ним? – запитав Дем’ян, провівши пильним поглядом Мира. 

– Нічого. Любомир просто допомагає мені.

Прикидається, бо невже не бачить, як він дивиться на неї. – промайнуло в думках Демʼяна. В її погляді також помітив іскринки, які б бажав загасити, адже адресувались не йому. 

Любомир знову завітав до Альбіни. Жінка була для нього, наче заспокійливі ліки без яких не міг обійтись вже достатньо довгий час. Вона підвелась з-за робочого столу та піднесла йому склянку води.

– Вона руйнує тебе.

Любомир закотив очі.

– Неможливо знищити те, чого немає. 

– Не розумію навіщо ти стільки з нею вовтузишся? Наскільки мені відомо вона зустрічається з Дем’яном.

– Я обіцяв допомогти їй. 

– Їй чи собі?

– Альбіно, що ти хочеш від мене почути? 

– Правду. Ми обидва знаємо, що приховується за твоїм прагненням допомогти їй. Думаєш рятуючи її, ти врятуєш себе.