Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

— Головне, тримайся, — заявляю, коли ми опиняємося на потрібному поверсі.

— У якому сенсі? — у його очах зароджується явний вогник цікавості.

— У такому, — розтягую губи в змовницькій усмішці. — Вони з тебе живого не злізуть. З їхньою цікавістю і тим, як рідко я вожу гостей... Ух...

— У мене ще залишився час передумати? — запитує, хоч по погляду і бачу, що ні краплі його не налякала.

— А ти хочеш? — примружуючись, ставлю зустрічне запитання.

— Ні, — усміхнувшись, чесно відповідає Барінов.

— Тоді велком, — спеціально перекручую слово на свій лад і натискаю на дверну ручку.

У передпокої відразу відчувається запах ароматної вечері. Рома теж явно його відчув. Так, таке однозначно варте навіть подібної авантюри.

І роззутися не встигаємо, як на порозі з'являється мама.

— Ілоно, там зараз уже ні шматочка від твоєї улюбленої курки не залишиться, — голосить вона, ще не помітивши, що в нас гість. — Де ти так довго ходиш? Ой, — тепер Барінов таки привертає її увагу і обличчя мами миттєво осяює усмішка чеширського кота. — Здрастуйте.

— Здрастуйте, — Рома не бентежиться і не тулиться, як я при його батьках. Видно, що почувається цілком комфортно і нагороджує маму усмішкою у відповідь.  — Вибачте, що затримав Ілону. Скажи вона раніше, що на неї тут настільки ароматна вечеря чекає, то, звісно, поквапилися б. Сподіваюся, ви не проти нежданих гостей?

Губи самі округлюються і хочеться навіть присвистнути. Здається, ще з порога Ромі вдалося розтопити мамине серце. Це ж треба так уміло парирувати, зробити комплімент і проявити увагу. Настільки вміло, щоб не здатися нахабним підлесником. Потрібно буде взяти в нього майстер клас - таке вміння в житті точно не завадить.

— Як же я можу бути проти, — моментально відгукується мама. — Адже я сама просила Ілону, щоб вона привела тебе і познайомила з нами по-нормальному.

Упс. Ось цю інформацію Барінову безумовно не варто було чути.

— Правда? — кидає на мене швидкий запитальний погляд, піднімаючи брову. — А я вже переживав, що сам напросився.

Лише ніяково хмикаю, піднімаючи куточки губ.

— Що ти! А Нік тобі як радий буде! Безумовно, — заявляє мама, ні краплі не сумніваючись.

Добре, що привселюдно не згадує, як братик розхвалював "мого хлопця", варто було їм один раз перетнутися на кілька хвилин у нашому передпокої.

— Сьогодні в нас якраз день гостей, — доповнює матір, чим викликає мій запитальний погляд. — Проходьте, — який, до того ж, залишає без відповіді.

Так ми й робимо — йдемо за мамою. Здається мені, що Рома в цій ситуації навіть більше почувається у своїй тарілці, ніж я.

У їдальні й справді сидить на одну людину більше, ніж належить. Через що серце пропускає удар. Цікаво одне, з чого мама назвала Віктора, який ледь не живе в нашому домі, гостем? На неї не схоже.

— Доброго дня, — одразу заявляє Барінов. — Мене звати Рома, я друг Ілони. Сподіваюся, не сильно заваджу вашій сімейній вечері.

Не можу не звернути уваги, що спочатку Барінов дивиться на Віктора і його емоції я не встигаю ідентифікувати. Уже коли він представляється, то тримає зоровий контакт з моїм батьком.

Бачу, як посміхається братик від цього "друг Ілони". Здається, Нік упевнений, що знає найстрашнішу таємницю, у якій я не хочу зізнаватися.

Батьки мало не в один голос теж представляються, заявляють, що не проти, звісно ж, саджають Рому за стіл і з величезним завзяттям намагаються насипати в його тарілку побільше їжі. Ось це так, ось це сервіс.

— А це Віктор, — вирішує вставити мама. — Друг Ніка.

— А ми знайомі, — відповідає Барінов, навіть не глянувши на Віктора.

Ні, все-таки тоді мені не здалося, і якась напруга між цими двома є. Цікаво, коли вона з'явилася і з якої причини?

— Правда, звідки? — спантеличено запитує мама.

— Я викладаю в Ілони в класі факультатив, — подає голос Віктор, обпалюючи мене своїм поглядом.

Почуваюся якось незатишно. Начебто, завжди, раділа, варто було Віктору опинитися з нами за одним столом, але сьогодні... Явно було б краще без нього.

У голові спливають картинки того вечора, коли він поклав руку на моє плече, а я ганебно втекла, щоб поговорити телефоном із Баріновим. І сьогоднішня сцена на уроці.

Некомфортно. Дуже некомфортно мені в такій компанії.

У голові буквально червоною лампочкою блимає передчуття того, що спокійно цей вечір не закінчиться.

Здається, цю напружену атмосферу між ними помічаю лише я. Усі інші не надають цьому жодного значення і ведуть жваві бесіди. Батьки і Нік намагаються дізнатися про Рому якомога більше. Варто тільки Барінову сказати, що він практично професійно займається баскетболом, як за столом піднімається нова хвиля захоплення. Навіть мого, зокрема. Раніше я думала, що Рома ходить на тренування виключно в стінах нашого шкільного залу, але ні. Виявляється, рік тому його запросили в команду, щоб тренуватися на більш серйозному рівні. У школі він тримає це в таємниці й не ділиться ні з ким - боїться таким чином зачепити почуття шкільного тренера.

Нік, не гаючи часу, проситься піти з ним якось на одне з тренувань, щоб хоч оком глянути. Вголос заявляє про те, що завжди мріяв займатися чимось подібним. Ось уже, несподівано, що під час цієї сімейної вечері я і про братика дізнаюся щось нове.

— Без проблем, — моментально відгукується Рома. — Іноді, крім тренувань, ми розбиваємося на команди і граємо між собою, тож ти теж можеш спробувати.

Очі Ніка сяють якимось непідробним дитячим захопленням.

Уперше мені не здалося, що ці двоє точно знайдуть спільну мову.

Мимоволі кидаю погляд на Віктора, який у цей самий момент прополює мене своїм. У будь-якій іншій ситуації, у мене б тут і зараз голова від радості кругом пішла... Але цього не відбувається. Навпаки. Тут же відводжу погляд і молюся, щоб Віктор вчинив так само. Не хочу, щоб хоч хтось із присутніх за цим столом сприйняв подібні переглядання як щось дивне.