Тетяна Гуркало - Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало

12 (2)

— І? — висловив найсакральніше з питань Лялянівель, коли молодик, взявши слово, що він нікуди не піде, приніс обіцяну сливову настоянку з м’ятою.

Насправді, питання було чудове. Чудове вже тому, що зрозуміти його співбесідник міг як завгодно. І подумає в першу чергу про щось своє. А це вже багато про нього скаже.

— Що, «і»? — теж спитав темний, загадково посміхнувшись.

Обережний. Дуже. Поки не зрозуміє про що хоче дізнатися світлий родич, ні на які підозрілі питання відповідати не буде. Так що Лялянівель навряд помилився.

— Що молодший принц робить в цьому місті, та ще й в такому образі з таким інструментом?

— Пригод захотілося? — задумливо спитав молодший принц і знову посміхнувся.

— Шпигуєш?

— Та за ким тут шпигувати? — щиро здивувався темний. Нагнувся над столом і прошепотів. — Тут нудно взагалі. Мене батько так покарав. Сказав, що я обов’язково чомусь навчуся.

Лялянівель кивнув.

Навчиться він. Навіть цікаво, чому саме? Обходитися хоча б декілька днів без інтриг? Цінувати красу та велич темних дівчат, з якими його матуся знайомить? Стримувати пориви і не влаштовувати бої крові зі всіма поспіль, хто якось не так подивився, щось не зовсім те сказав, чи взагалі пройшов повз двері, за якими був принц і не привітався, бо через двері бачити не вміє? Мовчати, просто мовчати? Маскуватися під те, чим він не є?

Припущень могло бути скільки завгодно. І навряд молодший принц здогадався чого ж від нього хотів батько. Можливо просто познущатися, у темних так буває, це в них частина виховання і якихось загадкових перевірок.

А можливо цього хлопця відправили до людей, щоб попсував репутацію світлим. Можливо в нього саме такий ось веселий характер. Настільки добре Лялянівель його не знав, так, стикався декілька разів.

Так що світлий похитав головою і спробував сливову настійку.

— Амулет збираєшся робити? — дивувався темний через декілька хвилин і слухав розповідь про дружину з її дикою магією. — Оце тобі пощастило. Орчанки взагалі… — він покрутив рукою коло вуха, демонструючи, що навіть темним ельфійкам до орчанок далеко. — А ще й ображена і з магією…

Нетин, або Нетиніель, як його називали в образі світлого, похитав головою. Трохи подумав, згодився, що якщо ображена не на чоловіка, то це вже добре. Бо орчанки в гніві себе взагалі не контролюють. Е навіть приказка, що краще на війну, яку майже програли, ніж додому, до сердитої дружини…

— Ти мені краще про амулети розкажи, — надавив голосом Лялянівель. Ще його залякувати ось це темне щеня буде. Дружиною.

— А, та є тут все, якщо пошукати. Місто як для людей не таке й маленьке.

І почав розповідати де, що і навіть за скільки можна купити. Так докладно розповідав, що хоч підозрюй його в тому, що насправді його сюди відправили завоювати це місто, причому, наодинці. Випробування для нього таке придумали, на достойність роду. Ось хлопець і готується потихеньку.

Причому, темні могли насправді це зробити. А потім довго вибачатися, відкупатися і розповідати, що хлопчик маленький, зробив дурницю і ми його дуже-дуже покараємо. Чесне слово.

Лялянівель навіть мотнув головою, відганяючи цю думку. Навіть для темних воно занадто. Хоча це ж темні! Вони можуть утнути все, що завгодно. Та в них навіть головна богиня божевільна!

А наступна думка твердо сказала, що вчити Дарку магії потрібно як найшвидше. Про всяк випадок і не лише заради безпеки.

***

По крамничках на Ремісничій вулиці два ельфа пройшлися швидко. Продавці і власники дивилися на них круглими очима, мабуть ельфи тут парами не ходять і це могло віщувати щось недобре. А коли дізнавалися, що оди із ельфів збирається амулет робити, погляди в бульшості випадків ставали дуже зацікавленими і навіть трохи мрійливими.

— Викрадуть тебе і посадять в підвалі на ланцюг, — весело сказав Нетин, коли вони вийшли з останньої крамнички, де Лялянівель купив жменю маленьких камінчиків, не лише кварцу.

Світлий зобразив загадкову посмішку. Спробуй його викради. Це ж будуть робити не дівчата на святі, де мають право ельфів ловити, а ті не мають права відбиватися.

— А потім варті жалітися підуть, на каліцтва і взагалі. Не хотіли вони нічого поганого, в вікно полізли знайомитися, а ти ось так, — покивав темний і попрощався. У нього були ще справи, романтичні і дуже приємні.

Вдома (а як іще називати цей будинок?) на Лялянівеля чекав сюрприз. Цей сюрприз сидів в кріслі, склавши ручки на колінах і мрійливо посміхався, аж захотілося його скрутити і віддати темному для його романтичних справ. І подивився на Лялянівеля так, що йому захотілося щит виставити, проти ментального нападу, м’якого виду. Коли тобі в голову тихенько-тихенько, без поспіху, вливаються чужі думки про те, що ось ця дівчина просто чудо. Що краще неї не знайти. Що вона кохає, стопроцентно, і нічого окрім твого щастя їй в житті більше не потрібно. Так що бери ноги в руки і починай залицяння, поки не випередили. А то ж точно випередять.

І дівчина постійно перед очима крутиться, щоб посилити вплив чужих думок, які комарами дзвенять десь на краєчку свідомості. І посміхається. Лагідно, тепло, як рідному, що зі світлими ельфійками взагалі буває нечасто, вони теж уміють обличчя тримати. І саме завдяки цьому ти розумієш, що щось не так. І встигаєш виловити у власній голові чужі думки.

Потім та дівчина клялася, що справді закохалася, але розуміла, що без допомоги він не здогадається запросити її в дружини. А їй дуже хотілося.

Чесно-чесно, саме в дружини.

А те, що брата впіймали на контрабанді — просто співпадіння. Їй взагалі саме вартові подобаються. Особливо ось цей. Він такий милий, такий юний, такий…

Ну, не очікувала бідна красуня, що такий ось юний розпізнає чужі думки у власній голові. А тим більш, що він замість зрадіти тим посмішкам і почати хвалитися друзям своєю непереборною чарівністю, запідозрить власницю усмішок у чомусь нехорошому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍