Уляна Пас - На твоєму боці, Уляна Пас

Розділ 18

Розуміння приходить в той момент, коли залишаємо межі міста і їдемо ще кілометрів п'ять до першого селища, у якому багато котеджів. Ян мовчить і зосереджено слідкує за дорогою, а я дивлюсь на його пальці, які міцно тримають кермо, і розумію, що зараз він напружений. 

– Тільки не говори, що ми їдемо до твого батька! – випалюю, коли минаємо чергові високі ворота.

– Окей! Буду мовчати, – хмикає. 

– Яне! – кричу. – Навіщо ти привіз мене до нього? Думаєш, він зрадіє, коли побачить мене? Я далеко не ідеальна дівчинка!

– Добре, що ти це розумієш, – Ян зупиняє автомобіль біля воріт, і тільки зараз помічаю знайому червону спортивну машину. Дан також тут! Просто прекрасно! – Не хвилюйся. Ми на довго не затримаємось. 

– Я не піду! – ціджу і складаю руки на грудях.

– Хочеш, щоб я заніс тебе в будинок на плечі? Окей! – Ян спокійно залишає салон і йде до дверей з мого боку. Навіть не сумніваюсь, що він зробить те, що сказав, і тоді мені ще гірше буде. Виставлю себе повною ідіоткою. 

– Я сама! – кажу, коли він відчиняє двері і тягнеться до мене. Помічаю мікроскопічну усмішку на його вустах і дратуюсь ще більше. Весело йому? Ну-ну! 

Ян відчиняє ворота, і ми заходимо на територію. Мою увагу одразу ж притягує будинок – гарний, як з картинки. Величезна територія навколо і просто ідеальна чистота. 

Коли заходимо всередину, Ян пропускає мене вперед. У холі несподівано бере мою руку у свою і стискає так міцно, що не можу висмикнути кінцівку. Ух, не подобається мені все це. 

– Що ти робиш? – питаю, але саме в цей момент до нас виходить наречена батька Яна. Я бачила її тоді, на прийомі, тому знаю, що не помиляюсь. 

– Яне! Батько чекає тебе в кабінеті, – говорить дівчина і зацікавлено на мене витріщається. Але найдовше її погляд прикутий до наших рук. – А це хто? Дівчина твоя? 

– Дівчина, – заявляє і підморгує мені. – Пригости Лізу кавою. Я скоро повернусь. 

Несподівано Ян торкається губами моєї щоки, а я завмираю, як вкопана. Він що, зовсім збожеволів?! Яка я йому дівчина? Дурити Настю – це одне, але розповідати цю дурню батькові і його пасії – зовсім інше! 

– Мене Яна звати! – дівчина простягає мені свою руку з довгими нігтями і начебто привітно усміхається, але я бачу в її очах недовіру. 

– Ліза! – руку таки тисну, тому що іншого вибору немає. Ми йдемо у вітальню і сідаємо на диван. Яна просить служницю, яка тут теж є, приготувати мені каву, і, поки чекаємо, вирішує засипати мене питаннями. 

– Як давно ви з Яном разом? Ян не з тих, хто буде заводити стосунки. Ти дійсно його дівчина? 

– Може, ти все це у нього запитаєш? – бурчу.

– Сумніваюсь, що він відповість, – фиркає Яна. – Ян мене на дух не переносить, а Дан намагається звабити, щоб їхній батько викинув мене за поріг. 

– Чому вони тебе не люблять? – питаю прямо. – Ти зруйнувала шлюб їхнього батька з матір'ю? 

– Звісно, ні! – випалює. – Їхня мама померла три роки тому. Мене тут ще не було. 

– Померла? – а це несподіване відкриття. Витріщаюсь на Яну і власним вухам повірити не можу. Це що виходить, вони не з мамою в Америці жили? 

Новина про смерть матері сильно вибиває мене з колії. Я як ніхто знаю, як це – втратити маму. Можливо, в цьому причина того, що ці хлопці саме такі. Недолюблені мамою та обділені любов'ю батька?

– Можна мені у вбиральню? – питаю, і Яна киває. Пояснює, куди йти, і я залишаю вітальню. 

У ванній кімнаті довго мию руки у холодній воді, щоб зібратися, а коли залишаю її, збираюсь повернутися назад, але мене зупиняють голоси… хлопців і їхнього батька. 

– Може, досить уже вказувати, як нам жити? – цідить Ян, а може, це Дан… Голоси у них абсолютно однакові. 

– Якщо не подобається – вали на всі чотири сторони! – гиркає чоловік. Його тон голосу зовсім не схожий на батьківський. Таке відчуття, що з чужою людиною розмовляє, а не з рідним сином. – Поверни всі картки і ключі від машини! 

– Не набридло лякати мене цим? – випалює хлопець. – Думаєш, я не зможу прожити без твоїх грошей? 

– Я впевнений у цьому, – фиркає батько. – Без моїх грошей ви – ніхто! 

– Яне, досить! – чую ще один голос, і цей точно належить Дану. У ньому немає і крихти веселощів. – Давай краще погодимось!

– Ні! – Ян стоїть на своєму, і це тішить. Я не знаю, що у нього хоче тато цього разу, але мені хлопця щиро шкода. Цього чоловіка важко назвати хорошим батьком. 

– Ключі від машини на стіл! Негайно! – гиркає чоловік, і навіть мені ніяково стає. Я не знаю, що керує мною в цей момент. Мабуть, дурість, але я роблю цей крок і не шкодую. 

Відчиняю двері і потрапляю в кабінет. Наступної миті три пари очей витріщаються на мене, і єдине, що мені залишається – це сказати:

– Доброго дня! Ви так кричали, що я не змогла залишитися байдужою. 

– А ти ще хто така? – гиркає батько хлопців, а Дан здивовано витріщається на свою футболку. 

– Це моя дівчина! – заявляє Ян і змушує мене ще більше розізлитися. Я ж прийшла сюди, щоб йому допомогти, а він знову за своє. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍