Уляна Пас - На твоєму боці, Уляна Пас

– Чого? – випалює Дан. – Відколи це Ліза твоя дівчина? Вона, взагалі-то, у мою футболку одягнена!

– Замовкніть обоє! – знову кричить батько, а в мене відчуття, що він зовсім не вміє контролювати власних емоцій. – Тебе не вчили стукати, дівчисько? 

– А вас не вчили бути більш толерантними з власними синами? – не залишаюсь у боргу. Мені не подобається цей чоловік. Від слова зовсім. Принаймні тепер мені зрозуміло, у кого пішли брати. З таким-то татком вирости нормальними людьми доволі складно…

– Ти де її знайшов, Яне? На смітнику? – гиркає чоловік. – Манер – нуль. 

– Хто б говорив, – фиркаю. – Самі тільки те й вмієте, що лякати синів грошима. Тобто відібранням коштів. А ви хоча б раз подумали, чого вони насправді хочуть? У них же немає власної думки! Через вас! 

Здається, зараз мене викинуть з цього будинку, і зробить це господар власноруч. Я його дістала, і це помітно. 

Чесно кажучи, я не збиралась втручатися у ці розбірки, але новина про смерть матері хлопців вибила мене з колії. А що, коли у братів дійсно немає вибору і вони змушені жити ось так? Не скажу, що їм погано, може навіть, навпаки, але все ж стояти і мовчати я не буду. 

– Яне, виведи її звідси! – цідить чоловік. – Негайно!

– Пішли! – здається, сам Ян теж шокований від моєї витівки. Не очікував, що я заступлюсь за нього? Та я теж шокована! 

Ян хапає мене за руку і тягне за собою до виходу. Лише на вулиці відштовхує мене від себе, і я розумію, що він злий. Ну що ж, здається, мого бажання допомогти ніхто не оцінить. 

– Ти здуріла? Навіщо сваритися з моїм батьком? – гиркає.

– Коли я зайшла, ти теж це робив. Я просто вирішила втрутитися, – пояснюю. 

– Навіщо? Що тобі з цього? – питає сердито і нависає зверху чорною хмарою. 

– Мені тебе шкода. Видно ж, що батько зациклений на собі, а тобі керує, як маріонеткою, – пояснюю. 

– Шкода? Серйозно? – фиркає. – Ти краще себе пошкодуй! У тебе нічого немає! От і не боїшся втрат. А я боюсь, тому що звик так жити. І твоя допомога мені не потрібна! Тільки гірше зробила, дурепа! 

От тут я не витримую першою. Рука сама здіймається вгору, і долоня проходить точно по щоці Яна. 

– Ти нічого про мене не знаєш! – сичу розлючено. – Просто визнай, що ти боягуз, Яне! Ой, вибач, я забула, що ти і це боїшся зробити! 

Розумію, що назад з ним не поїду, тому першою йду до воріт, а коли виходжу за територію маєтку, йду вздовж дороги. Менше як за хвилину мене обганяє BMW та огортає втовпом пилу. 

Ян мене залишив. І чого я не здивована? У цьому весь він! Спочатку привіз мене сюди не зрозуміло для чого, а тепер залишив…

Мене просто розриває від обурення. Обіцяю собі більше ніколи не перетинатись з Яном і триматись від нього подалі. 

Роблю ще кілька кроків, а тоді чую за спиною шум двигуна. Ще секунда – і сигнал автомобіля змушує мене підстрибнути від несподіванки. Завмираю і повертаюсь на шум. Практично не дивуюсь, коли бачу червоний автомобіль Дана. 

Тільки його до повного щастя не вистачає!

– Сідай, підвезу! – він їде поруч зі мною і кричить у бокове вікно. 

– Обійдусь! – фиркаю.

– Я бачив, як ти врізала Яну. Круто було! – заявляє. І чого це він такий щасливий? Наскільки я пам'ятаю, він свого часу теж дурепою мене обізвав. 

– Ти можеш просто дати мені спокій? – питаю.

– До міста кілометрів п'ять, сонце. Ще приблизно так само до твого гуртожитку, – продовжує мене діставати. Ян точно за тобою не повернеться. Особливо після такого удару. Хочеш пройти цю відстань ніжками? 

– Краще ніжками, ніж в одній машині з тобою! – бурчу. – Просто дай мені спокій, Дане! Вдавай, що ми не знайомі! Дарма я вирішила втрутитись. Вас не змінити. У вашому прізвищі вся ваша суть. 

– Добре, що ти це розумієш, – хмикає. – Сідай, сонце! Востаннє зроблю добру справу перед тим, як забути про твоє існування. Обіцяю не чіплятись. Хоча маю визнати, що в моїй футболці ти шалено сексуальна! 

Показую Дану середній палець, а він тішиться на всі тридцять два. Зупиняє автомобіль, і я теж зупиняюся. 

Брати Мазури – це ще той темний ліс. Дарма я спробувала докопатись до істини. Їм моя допомога точно не потрібна. Виходить, це кінець? Мабуть, так буде краще… 

Хапаюсь за ручку дверей і відчиняю їх. Сідаю в салон і глибоко вдихаю. Не можу собі брехати – мене зачепили слова Яна. Я вірила, що він не такий пропащий, як його брат, а тепер розумію, що помилялася. Нічим він не кращий за Дана.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно