Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Раптом унизу на східцях почувся якийсь шум, що стократ посилив їхній відчай. Це був лише стукіт ратиць ґаста, чиє тіло покотилось униз східцями, але незалежно від того, якою була причина падіння тіла, вона викликала тривогу. А відтак, пам’ятаючи про підступність ґуґів, упирі з новими силами взялися за плиту і швидко підняли ляду так високо, що змогли утримувати її, поки Картер просовував туди плиту для забезпечення достатньо широкого проходу. Тоді вони допомогли Картерові вилізти, дозволивши йому стати на їхні плечі, щоб видертися нагору, і притримуючи його ноги, коли він уже вчепився руками у благословенну землю горішнього краю снів. За мить вони і самі повилазили нагору, вибивши за собою надгробок і зачинивши ляду, бо знизу вже почулося чиєсь важке сопіння. Завдяки прокляттю Великих жоден ґуґ ніколи не вийде крізь цей прохід, тож із відчуттям безмежного полегшення і неймовірним бажанням відпочити Картер простягнувся просто на гротескних грибах зачарованого лісу, а його поводирі влаштувалися поблизу в позах, у яких зазвичай відпочивають упирі.

Хай яким незвичним був той зачарований ліс, що ним Картер колись давно вже проходив, тепер він видавався йому благословенним небесами порівняно з прірвами, які зосталися позаду. Навколо них не було ані душі, бо налякані зуґи позамикали свої двері, і Картер вирішив поцікавитися в упирів про їхній подальший маршрут. Повертатися через вежу було б надто ризиковано, але і горішній світ їх не надто приваблював — надто ж коли з’ясувалося, що їм доведеться зустрітися з жерцями Нашта і Каман-Та у печері вогню. Зрештою, вони вирішили повертатися крізь Саркоманд і його браму безодень, хоча ніхто з них не знав, як туди дістатися. Картер пригадав, що те місце лежить у долині біля Ленґа, пригадав також, що у Дайлет-Ліні йому траплявся моторошний косоокий старий купець, про якого подейкували, що він вів торгівлю на Ленґу. Тож він порадив упирям відшукати Дайлет-Лін, пройшовши рівнинами до Ніра та Скай, а далі рушити униз за течією до гирла річки. Порішивши на цьому, вони ухвалили не марнувати часу, бо все густіші сутінки обіцяли попереду цілу ніч мандрів. Картер потиснув лапи тим гидотним істотам, дякуючи їм за допомогу, і переказав із ними вітання тій істоті, яка колись давно була Пікманом; і все ж він полегшено зітхнув, коли вони пішли. Все-таки упир — це упир, з нього навіть у найкращому випадку кепський попутник. Після цього Картер відшукав лісове озеро, в якому змив із себе бруд низинної землі, а тоді нарешті вбрався у свій старий одяг, який він обережно ніс цілу дорогу.

У страхітливому пралісі велетенських дерев запала ніч, але завдяки фосфоресцентному світінню можна було так само легко подорожувати, як і вдень; Картер негайно вирушив добре знайомим шляхом до Целефаїса, що в Ут-Нарґаї за Танарійськими пагорбами. Уже в дорозі він подумав про зебру, яку цілу вічність тому залишив припнуту до ясена біля підніжжя Нґранека у далекому Оріабі. Цікаво, чи збирачі лави відпустили її. Ще він замислився, чи доведеться йому коли-небудь повернутися до Багарни і заплатити за зебру, яку вночі щось убило серед тих давніх руїн на узбережжі Ята, і чи згадає його старий корчмар. Отакі думки крутилися в нього в голові, коли він дихав нічним повітрям віднайденого горішнього світу снів.

Аж тут його зупинив звук, що долинав із великого дуплистого дерева. Він обійшов велике кам’яне коло, бо саме зараз йому не дуже хотілося розмовляти із зуґами, але, судячи зі знайомого белькотіння, що чулося з дерева, там засідала велика рада. Наблизившись, він розібрав кілька голосів, які напружено і палко про щось сперечалися; Картера неабияк зацікавила ця дискусія. На зборищі зуґів обговорювалася майбутня війна з котами. А все через те, що не повернувся загін, який вирушив услід за ним до Ултара, — насправді ж їх просто справедливо покарали за те, що ті збиралися вчинити. Цей похід визрівав уже давно; тепер же, впродовж одного місяця, воїнство зуґів кількома раптовими атаками мало завдати удару по всьому пухнастому котячому племені, захоплюючи зненацька цілі їхні загони, щоб не дати жодного шансу міріадам котів Ултара мобілізувати сили. Так планували зуґи, і Картер збагнув, що, перш ніж вирушати далі, він мусить їм завадити.

Тож Рендольф Картер тихенько прослизнув на узлісся й кинув котячий клич понад залитими місячним сяйвом рівнинами. І велика стара кішка у хатинці неподалік підхопила той клич і послала його далі, за багато ліг через рівнини, до великих і малих вояків, до чорних, сірих, мурих і плямистих; цей клич відлунив у Нірі та за річкою Скай, сягнувши Ултара, і численні ултарські коти хором підхопили його і стали шикуватись у похідні колони. На їхнє щастя, місяць ще не зійшов, тож усі коти були на землі. Прудко і безгучно пересуваючись, вони кинулися від кожнісінького коминка і з кожного даху, вливаючись у величезне хутряне море на рівнинах, які оточували ліс. Картер привітав їх, і після того, що він набачився, після тих, із ким він перебував у безоднях, вигляд цих вишуканих, граційних котів вельми його втішив. Він радо зустрів свого поважного друга, який колись його визволив, що був тепер на чолі ултарського воїнства, — його лискучу шию оперізував комірець, засвідчуючи його сан, а вуса войовничо стовбурчилися. А ще приємнішим було те, що молодшим лейтенантом у цій армії служив жвавий молоденький котик, який виявився тим самим кошеням з готелю, якому Картер налив повне блюдце густих вершків того давнього ранку в Ултарі. Тепер він став сильним і перспективним котом, який замуркотів, потиснувши своєму другові руку. Його дід сказав, що йому добре ведеться у війську і що після ще однієї успішної кампанії він зможе розраховувати на підвищення до капітана.

Картер негайно змалював загрозу, яка нависла над усім котячим родом, і у відповідь зусібіч почув глибоке вдячне муркотіння. Порадившись із генералами, він розробив план раптового нападу, який передбачав марш-кидок до місця наради зуґів та одночасну атаку на інші їхні відомі цитаделі; завдати несподіваного удару на випередження і змусити їх прийняти котячі умови капітуляції, перш ніж вони мобілізують свою армію вторгнення. Тож, не гаючи ані хвилини, величезне море котів заповнило зачарований ліс та оточило дерево нарад і велике кам’яне коло. Коли ворог побачив прибулих, бурмотіння переросло в панічні зойки. Допитливі брунатні зуґи майже не чинили опору. Вони побачили, що їх переграли, і всі їхні помисли миттю перейшли від думок про помсту до думок про те, щоб узагалі вціліти.

Половина котів сіла колом, оточивши полонених зуґів і залишивши з одного боку лише вузенький прохід, яким приводили все нових і нових полонених, захоплених котами в інших частинах лісу. Вони детально обговорили умови капітуляції, попросивши Картера бути тлумачем, і порішили на тому, що зуґи зостануться вільним плем’ям, якщо стануть васалами котів і щорічно сплачуватимуть їм велику данину тетерками, куріпками і фазанами із менш магічних частин свого лісу. Дванадцятьох молодих зуґів зі шляхетних родів забрали заручниками до Храму котів в Ултарі, а переможці ще раз наголосили, що зникнення котів на кордонах угідь, які