Мішель Річмонд - Шлюбний договір

– Послухайте, я справді не знаю.

Даяна дістає з кишені стільниковий.

– Я вийду на вулицю. – Вона виходить із дому і зачиняє за собою двері.

– Гаразд, лише між нами, – пом’якшується Деклан. – Перше порушення, молодята, новачки… Думаю, максимум сімдесят дві години. А то і менше. Ми називаємо це перевихованням.

– У групі?

– Швидше за все, індивідуально.

Мені уявляється куратор на кшталт Дейва, тільки більш суворий.

– Хоча точно я не знаю, – додає Деклан. – І сказати не можу, і взагалі я нічого не говорив.

Я чую, як Еліс поспіхом відсуває і засуває шухляди комода.

– Що, як вона відмовиться їхати?

– Чуваче, – спокійно каже Деклан, – цей варіант не розглядається. Твоя дружина перевдягнеться, пройде встановлену процедуру, ми підготуємо її до поїздки, а потім усі разом сядемо в машину і поїдемо. А ось наскільки гладко все пройде, вирішувати твоїй дружині. Попереду в неї довга дорога, і не варто ускладнювати становище. Зрозумів?

– Ні, не зрозумів, – зі злістю кажу я.

Деклан хмуриться.

– Ви обидва начебто виховані, тямущі люди. Якщо я і можу відступити від встановленого порядку, то лише на трохи, я і так іду вам назустріч.

Ніби почувши його слова, зі спальні з’являється Еліс. На ній довгий вільний светр, легінси і чорні кросівки. В руках матерчата сумка, з якою вона їздить відпочивати. У сумці лежать шкарпетки, джинси, косметичка. Вигляд у Еліс напрочуд рішучий, лише трохи помітно, що вона нервується.

– Чи можу я взяти з собою телефон і гаманець?

Деклан киває. У будинок повертається Даяна зі спортивною сумкою, паперовою етикеткою та маркером. Вона підставляє розкриту сумку Еліс і чекає, коли та покладе туди телефон і гаманець. Потім закриває сумку, наклеює зверху етикетку і розписується на ній. Сумка переходить до Деклана, той теж розписується на етикетці.

– Ніяких прикрас, – попереджає Даяна.

Еліс знімає мій різдвяний подарунок – ланцюжок з чорною перлиною. Я хапаю Еліс за руку, відчайдушно не бажаючи нікуди відпускати. Вона цілує мене і шепоче: – Не хвилюйся, будь ласка.

Потім з викликом дивиться на Деклана.

– Ну, їдьмо?

Він морщиться.

– Усе не так просто.

Даяна ставить сумку на стіл.

– Я повинна переконатися, що у вас немає з собою нічого забороненого.

– Ви серйозно? – обурююся я.

– Мем, станьте лицем до стіни й упріться в неї руками.

Еліс гмикає, ніби це якась гра і нічого незвичайного не відбувається.

– Так, мем.

– А не можна обійтися без цього? – обурююся я.

– Такий порядок, – говорить Деклан, уникаючи мого погляду. – Щоби піднаглядні самі собі не нашкодили.

Даяна обшукує Еліс, а Деклан повертається до мене.

– Чесно кажучи, процедура не завжди проходить гладко. Деякі порушники бувають морально не готовими їхати з нами. На цей випадок, зрозуміло, передбачені спеціальні заходи.

Еліс стоїть спиною до мене, упершись руками в стіну. Мені не віриться в реальність того, що відбувається. Даяна дістає зі спортивної сумки ніжні кайданки і одягає їх на кісточки Еліс.

– Ні, це вже занадто! – Я рішуче прямую до Еліс.

Деклан мене відштовхує.

– Ось тому приписи не варто ігнорувати. Ефективний засіб. Наступного разу не захочеться.

– Мем, – говорить Даяна, – поверніться до мене і витягніть руки вперед.

Еліс виконує наказ. Даяна дістає з сумки якусь ганчірку із пряжками та ланцюжками. Раніше за мене здогадавшись, що це, Еліс блідне. Даяна допомагає їй просунути руки в рукави гамівної сорочки.

– Не дозволю! – кричу я і кидаюся до Деклана. Він б’є мене ліктем у щелепу, а потім ударом ноги валить на підлогу. Я лежу, намагаючись вдихнути й ошелешено дивлюся на Деклана, що стоїть наді мною. Усе відбулося блискавично.

– Не чіпайте його! – відчайдушно кричить Еліс.

– Ми ж не будемо все ускладнювати? – звертається до мене Деклан.

Доводиться просто кивнути, бо говорити я не можу. Деклан ривком ставить мене на ноги, і тільки тоді я розумію, що він набагато важчий за мене.

Даяна кидає уважний погляд на Деклана.

– Кляп?

– Кляп? – з невимовним жахом перепитує Еліс.

– Обіцяєте не кричати? – питає її Деклан. – Віддаю перевагу транспортуванню в тиші.

– Так, так, звичайно.

На секунду Деклан замислюється, потім киває.

Даяна пропускає лямку гамівної сорочки між ніг Еліс і застібає на спині.

– Можна вийти через гараж? – каже Еліс. – Не хочу, щоб сусіди бачили.

Деклан дивиться на Даяну, потім каже:

– Можна, чому ні.

Я веду їх через кухню до чорного входу. Натискаю на кнопку, і гаражні ворота повільно повзуть угору. Деклан відчиняє задні двері «лексуса». Я переконую себе, що все це – поганий сон. Не може бути, щоб таке відбувалося насправді.

Даяна злегка підштовхує Еліс у спину, але вона не йде, а повертається до мене. Я з жахом думаю, що буде, якщо вона спробує втекти.

– Я люблю тебе, – каже Еліс, цілуючи мене.

Дивиться мені в очі.

– Пообіцяй, що не дзвонитимеш до поліції, Джейку.

Я в паніці притискаю її до себе.

– Пора, – командує Деклан.

Я не розтискаю обіймів. Тоді він хапає мене своїми ручищами, плече пронизує гострий біль, я знову осідаю на підлогу.

Даяна допомагає Еліс забратися на заднє сидіння, застібає ремінь. Я намагаюся встати. Серце калатає в грудях.

– На випадок крайньої потреби можете зателефонувати. – Деклан простягає картку з номером телефону, потім уважно дивиться мені в очі. – Крайньої. Ясно? Тримай мобільний поряд, дружина зателефонує. Усе не так погано, як здається.

Деклан з Даяною сідають у машину і від’їжджають від будинку. Я відчайдушно махаю рукою, не знаючи, чи бачить мене Еліс крізь тоноване скло.

38

У будинку незвично тихо і порожньо. Я не знаходжу собі місця від занепокоєння. Вмикаю і вимикаю телевізор, тиняюся по кімнатах, читаю новини в інтернеті, насипаю в тарілку пластівці, але їсти не можу, весь час поглядаю на телефон, відчайдушно бажаючи, щоб він задзвонив. І чому Еліс узяла з мене обіцянку не дзвонити в поліцію? Хоча зрозуміло. Велика стаття в газеті, сюжет про викрадення адвоката в новинах, репортери безцеремонно сунуть носа у наше життя. Її це просто розчавить.

Уже пізно, я сиджу і чекаю. Телефон мовчить. Де зараз Еліс? Чи далеко її відвезли? Коли «лексус» від’їжджав від