Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Це не конче, — відповів я, добре знаючи, що означають такі слова принца Амбера. — Я залишуся. Мабуть, стану тобі у пригоді.

— Чудово! — Блейз легенько плеснув мене по правому плечі.

— Знайду поповнення твоїм військам, — додав я. — Тож за це не хвилюйся.

І я знайшов.

Побувавши у різних Тінях, натрапив на расу темних волохатих створінь з кігтями та іклами, багато в чому схожих на людей, але з інтелектом школяра-підлітка. Хай юнаки не ображаються, просто я мав на увазі, що вони так само, як і підлітки, щирі, чесні та віддані, й таким негідникам, як я та мій брат, було неважко задурити їхні голови. Щоправда, мені від цього обману стало трохи не по собі.

Сто тисяч осіб обожнювали нас, ладні були на обох молитися — так вони вірили нам.

На Блейза це таки подіяло, і він замовкнув. За тиждень моє плече загоїлося. Через два місяці ми вже мали чверть мільйона (а може, й більше) бійців.

— Корвіне, Корвіне! Ти таки той самий Корвін! — промовив він, і ми знову випили.

Однак мене не полишало якесь дивне відчуття. Знав, що більшості цих воїнів незабаром не буде серед живих. І винуватцем їхньої смерті стану саме я. Тому мене мучило сумління, хоча й розумів, що між Тінями та Реальністю — велика прірва. Але кожна смерть буде справжньою, не уявною смертю, і це мені було також відомо.

Кілька ночей провів за розкладанням карт. У моїй колоді були козирі, яких я не знайшов у картах Флори. На одному з них був зображений Амбер, і я знав, що з його допомогою можу повернутися до міста. На інших красувалися родичі, ті, які зникли, й ті, котрі померли. Ще на одному козирі був батько, однак я лише пробіг по цій карті поглядом та відклав її набік. Батько числився в безвісти зниклих.

Довго вдивляючись у кожне з облич, розмірковував, чого можна домогтися від того чи іншого. Кілька разів кидав карти, і мені випадала неодмінно одна.

Це — карта з Каїном.

Він був одягнутий у чорний і зелений оксамит, на голові — трикутний капелюх з плюмажем із зеленого пір'я, закинутого назад. Із-за пояса стирчав кинджал з руків'ям, оздобленим смарагдом. Волосся мав темне.

— Каїне... — сказав я.

— Хто? — запитав він.

— Корвін.

— Корвін? Це жарт?

— Ні.

— Чого хочеш?

— А що маєш?

— Ти це знаєш, — очі його, ворухнувшись, зупинилися на мені, але я дивився на його руку, що була поряд з кинджалом.

— Де ти?

— У Блейза.

— Подейкували, що недавно ти був у Амбері, а тут ще Ерік десь поранив руку. От я й думаю...

— Ти дивишся у корінь, — сказав я. — Можеш назвати свою ціну?

— Ти про що?

— Пропоную говорити щиро й по суті. Як гадаєш, Каїне, ми з Блейзом зможемо взяти гору над Еріком?

— Ні, й саме тому я — з Еріком. І не продаю свою армаду, якщо маєш на увазі це. Тебе ж цікавить вона, так?

Я всміхнувся.

— Який у мене здогадливий брат... Що ж, приємно було побалакати. Тоді до зустрічі в Амбері — до можливої зустрічі...

Я вже махнув рукою, але він раптом крикнув:

— Постривай!

— Що таке?

— Я ж навіть не знаю твоєї пропозиції.

— Чому ж не знаєш? — здивувавсь я. — Ти відгадав, і вона тебе не зацікавила.

— Цього я не казав. Просто тепер бачу, де більший інтерес.

— Ти хотів сказати — більша сила?

— Добре, нехай буде сила. Що можеш запропонувати?

Ми розмовляли близько години, і в результаті нашої розмови три примарні флотилії Блейза отримали право на вхід до північних проток, а там на них уже чекатиме підкріплення.

— Якщо програєш, троє людей в Амбері залишаться без голів, — попередив Каїн.

— Але ж ти не думаєш, що ми зазнаємо поразки, правда? — уточнив я.

— Ні. Вважаю, що незабаром хтось із вас — ти або Блейз — сяде на трон в Амбері. Мене цілком удовольнить служити переможцеві. Від регентства теж не відмовлюся. Ще, може, внесемо у наш цінник Рендомову голову?

— Це відпадає, — заперечив я. — Приймаєш те, що є, або вважаймо, що нічого не було.

— Приймаю.

Я знову всміхнувся, накрив карту долонею — і Каїн щез.

Джерарда залишив на завтра. Каїн виснажив мене до краю.

Упавши на ліжко, я заснув.

* * *

Дізнавшись, як наші справи, Джерард погодився нас не чіпати. Передусім тому, що його просив про це я, оскільки Еріка він вважав меншим з усіх можливих лих.

Я дуже скоро домовився з ним, пообіцявши йому все, що він просив. Про чиїсь голови мови вже не було.

Потім я знов оглянув військо і розповів бійцям про Амбер. Ви здивуєтесь, але маленькі волохаті люди та бурмила з червоною шкірою чудово ладнали між собою, неначе дві братні раси.

Це було сумно, й це була правда.

Нас вони вважали богами, і тим сказано все.

* * *

Я дивився на велику флотилію, що пливла безкраїм, червоним, як кров, океаном. Дививсь і думав. Багато хто знайде собі могилу в світах-відображеннях, через які їм доведеться плисти.

Ще подумав про військо з Авернуса і про моє ополчення зі світу, який звався Рі'ік. Їхнім завданням було дійти до справжньої Землі й до Амбера.

Перемішавши колоду, я кинув карти. Підняв ту, на якій був зображений Бенедикт. Потім довго дивився на неї, однак нічого іншого, крім холоду, не відчув.

Тоді взяв карту з Брандом. Довго тримав, але знову нічого, тільки холод.

А потім несподівано почувся зойк. Страшний і сповнений страждання.

— Рятуйте! — волав хтось.

— Як? — запитав я.

— А хто це? — уточнив той, хто кричав, і я побачив, як корчиться його тіло.

— Корвін.

— Брате Корвіне, забери мене звідси! Віддам тобі все, що захочеш, тільки забери!

— Де ти?

— Я...

І тут у моїй голові почалася справжнісінька круговерть, і то така, що розум відмовлявся вірити у те, що це можливо. Потім почувся ще один крик, ніби хтось бився в агонії, але він раптом урвався.

Карта стала знову холодною.

Я відчув, що мене б'є дрож. Але від чого, не міг здогадатися.

Запаливши сигарету, підійшов до вікна