Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

наче зорі в небі. Тисячі й тисячі табірних ватр. Так, Блейз зібрав величезне військо, і я заздрив братові. З іншого ж боку, це було й добре, й зручно. Якщо хтось і мав досить сили, щоби боротися з Еріком, то це передусім Блейз. І він, навіть зійшовши на трон, аж ніяк не став би злом для Амбера. Проблема була в іншому: на цьому троні я з більшим задоволенням побачив би себе.

Продовжуючи дивитися на вогнища, я угледів, що у темряві між світлом рухаються дивні тіні, тож замислився над походженням цього війська.

Хай би яким воно було, але я не мав і такого.

Пройшовши назад до столу, налив собі останню чарку. Та перш ніж її випити, запалив свічку. Потім, при світлі вогника, витягнув поцуплену колоду карт.

Розклавши їх перед собою, вибрав ту, що зображувала Еріка. Поклав її посеред столу, а решту забрав.

Через кількадесят секунд вона почала оживати, і я побачив Еріка, вбраного у нічну сорочку, почув його слова: «Хто там?» У нього була перев'язана рука.

— Це я, Корвін, — відповів братові. — Як почуваєшся?

Почувши мене, Ерік лайнувсь, і я засміявся. То була ризикована гра, а можливо, ще й віскі давалося взнаки, однак вирішив не зупинятися.

— Дуже хочу похвалитись, Еріку, що в мене все гаразд. А ще бажаю сказати, що ти був до біса правий, мовлячи щось про корону та її тягар. Однак тобі її вже не довго носити. Тож бажаю успіху, братику! Той день, коли знову прийду до Амбера, стане твоїм смертним днем. Гарненько обміркуй мої слова, бо день отой не за горами.

— Валяй! — сказав Ерік. — Тільки май на увазі, що коли ти заявишся знову, не варто сподіватися на моє милосердя.

Його очі дивилися на мене впритул, він був зовсім близько. Я показав йому ніс — і накрив карту долонею. Це було все одно, що покласти телефонну слухавку, і я змішав зображення Еріка з іншими картами.

Уже поринаючи в сон, ще думав про Блейзове військо, яке було розквартироване в ущелині, про захист непоступливого Еріка...

Подолати його буде дуже непросто.

6

Цю землю знали тут як Авернус, а люди, з яких набрали військо, були, власне, не зовсім людьми. Вранці ми з Блейзом пішли оглянути їх. Кожен мав сім футів заввишки, темно-червону шкіру, короткувате волосся та котячі очі, а руки й ноги в них були шестипалими. Одяг носили легкий, наче шовк (хоча, звісно, не зі шовку), переважно сірих і блакитних барв. Кожен озброєний двома короткими клинками, загнутими на кінці. Вуха у бійців були загострені, на пальцях — кігті.

Клімат тут теплий, а кольори — яскраві та кричущі, й кожен вважав, що ми — боги.

Блейз знайшов місце, де практикували культ богів-братів, таких, як ми, й ці боги невпинно воювали між собою. І, згідно з їхніми віруваннями, старший з отих божественних братів, неабиякий лиходій, тільки й дивиться, як би дорватися до влади, і всіма правдами та неправдами гнобить хороших молодших братів. І, як годиться за такої релігії, була тут легенда про Апокаліпсис, відповідно до якої люди відгукнуться на божественний заклик і стануть на бік уцілілих молодших братів, щоб спільно виступити проти зла.

Тримаючи на чорній перев'язці ліву руку, я оглядав вояків, які незабаром мали загинути у бою.

Зупинившись перед одним із них, зацікавлено глянув на нього і запитав:

— Ти знаєш, хто такий Ерік?

— Володар чорних сил! — відповів він.

— Молодець! — похвалив я його, і ми з Блейзом рушили далі.

Він забажав ціле військо гарматного м'яса — і тепер таке військо у нього було.

— Скільки у тебе всіх людей? — поцікавивсь я.

— Тисяч п'ятдесят, — прикинув Блейз.

— Вітаю тих, які йдуть на заклання! — промовив я. — Ти не візьмеш Амбер із цією півсотнею тисяч. Навіть якщо припустити, що доведеш усіх цілими та здоровими до підніжжя Колвіру, все одно не візьмеш. Тільки дурень наважиться кинути проти вічного міста цих нещасних блудят з їхніми дитячими мечами і що ще там у них...

— Знаю, — озвався Блейз, — але ж це не все моє військо.

— Знадобиться набагато більше.

— А як тобі ще три флотилії — завбільшки як половина флотів Каїна і Джерарда разом?

— Уже краще. Але й цього замало. Вистачить хіба тільки для початку.

— Знаю, — згодився Блейз. — Але ми ще збираємо сили.

— То треба збирати їх далі. Ерік сидітиме в Амбері та битиме нас навіть тоді, як ми йтимемо через Тіні. Коли ті, котрі вціліють, нарешті доберуться до підніжжя Колвіра, для них почнеться справжнє пекло. Треба буде піднятися схилом гори до Амбера. Як по-твоєму, скільки сотень вціліє, коли ми досягнемо міста? Усіх їх можна буде умертвити за п'ять хвилин, а то для Еріка — раз плюнути. Якщо, брате Блейзе, це все, чим наразі можеш похвалитися, то навряд чи мудро сподіватися від такої експедиції щасливої розв'язки.

— Ерік оголосив, що його коронація відбудеться через три місяці, — повідомив Блейз. — До того часу я, щонайменше, потрою чисельність цих військ. Думаю, що до виступу на Амбер зможу назбирати в різних Тінях до чверті мільйона бійців. Окрім цього, є ще інші подібні світи, і я збираюся побувати в них. Зберу собі для священної війни такі сили, яких Амбер ще не бачив.

— Але ж і Ерік матиме не менше часу, щоб посилити захист. Не знаю, Блейзе... Мені ця затія нагадує самогубство. Коли я опинився в тебе, то уявляв ситуацію дещо інакшою...

— І кого ти привів із собою? — парирував Блейз. — А нікого! Подейкують, що ти колись командував військами. Де вони?

Відвернувшись від нього, я відповів:

— Їх більше нема. Це знаю напевне.

— А ти зміг би відшукати Тінь своєї Тіні?

— Не хочу навіть намагатися, — чесно сказав я. — Ти вже вибач.

— Ну, і чим же ти зможеш мені допомогти?

— Знаєш, — сказав я йому, — якщо це все, що тебе цікавить, якщо нічого іншого, крім нового гарматного м'яса, тобі від мене не потрібно, — то піду геть.

— Зачекай! — скрикнув він. — Я сказав не подумавши. Навіть якщо ти нічого не маєш, твої поради були б дуже доречними. Будь ласка, залишся зі мною. Я попрошу