Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

своєї кімнати (в нас тут був гарнізон) і вдивлявсь у нічну пітьму. Карти залишив на столі.

Зорі були дрібні й застелені туманом. Жодного відомого мені сузір'я. Чорним небом швидко плив малий блакитний місяць. Ця ніч принесла несподівану крижану холоднечу, і я щільніше загорнувсь у плащ. У спогадах спливла зима безславної російської кампанії. Господи! Я ледь не закоцюбнув до смерті! Й куди ж ми намагалися прийти?

Ну, звичайно ж, до трону Амбера.

Бо цим можна було виправдати що завгодно.

Але що ж сталося з Брандом? Де він? Що з ним, хто вигадав для нього це все?

Відповіді? Їх нема.

Я дивився на небо, не відводячи очей од блакитного диска, який котився до землі, та все думав. Невже, складаючи загальну картину, примудрився щось проґавити чи й просто не взяв до уваги? Щось важливе.

Запитання без відповіді.

Знову сів за стіл, хлюпнув собі віскі, але лише на денце.

Перебираючи колоду, я знайшов карту зі своїм батьком.

Оберон, Володар Амбера, стояв переді мною у зеленому із золотим. Високий, широкоплечий, міцно збитий, з чорною бородою зі срібними нитками, з таким самим волоссям. Зелені персні в золотій оправі, меч також зеленого кольору. Колись я щиро вірив, що ніхто й ніщо не посуне безсмертного короля з його трону. Що ж таке сталося? Цього я ще не знав. Однак батько щез. Цікаво все-таки, яким був його кінець...

Я втупився в карту і зосередився. Жодних змін. Жодних...

Але що це?

Щось змінилося.

Слабенький, майже непомітний рух у відповідь. Постать на карті повернулась і стала схожою на тінь чоловіка, яким колись була.

— Батьку?.. — гукнув я.

Жодної реакції.

— Батьку?

— Так... — голос дуже слабкий та віддалений, неначе пробивався через шелест у мушлі.

— Де ти? Що сталося?

— Я... — довга пауза.

— Це Корвін, твій син. Що в Амбері сталося такого, що змусило тебе піти?

— Час, — мовив батько ще тихіше. — Мій час закінчився.

— Тобто... ти зрікся престолу? З моїх братів ніхто мені цього не казав, а я їм не настільки довіряю, щоб розпитувати. Містом тепер керує Ерік, а Джуліан охороняє Арденський ліс. Каїн і Джерард опікуються морем. Блейз бореться проти них усіх, а я з ним у спілці. А тобі в подібній ситуації чого хотілося б?

— Із усіх ти єдиний... хто... хто запитав, — зітхаючи, протягнув він. — Так...

— Що — «так»?

— Так, боріться... проти них.

— А як же ти? Чим я можу допомогти тобі?

— Мені вже нічим не допоможеш, сину. Візьми трон...

— Я? Тобто, я разом з Блейзом?

— Ти! — наголосив батько.

— Он як?!

— Благословляю тебе... Займи трон... і не... не зволікай із цим!

— Чому, батьку?

— Мені не вистачає дихання... Займи його!

Сказавши це, він зник.

Отже, батько живий. То було вже цікаво. І що ж зараз маю робити?

Ковтнувши віскі, я знову взявся обмірковувати ситуацію.

Він був живий, щоправда, невідомо де, і ще батько був королем Амбера. Чому покинув місто? Куди подався? Чого, чому, куди, навіщо? І все таке інше.

Хто це знає? Точно не я. А отже, про що тут можна говорити. Принаймні поки що.

І все ж таки...

Я намагався з'ясувати, що й до чого, але марно. Вам, мабуть, не завадить знати, що між мною і батьком ніколи не було приязних родинних стосунків. Щоправда, не було й ненависті, як між ним і Рендомом та ще кількома іншими. Так само, втім, як і причин для палкої синівської любові, вам це хто завгодно скаже. Батько був великий, могутній і займав своє місце. Оце, мабуть, і все. З ним була пов'язана практично вся відома нам історія Амбера, яка сягає вглиб віків не на одне тисячоліття, їх там стільки, що всіх не злічити.

От що зробили б на моєму місці ви?

Я допив віскі й пішов спати.

* * *

Уранці наступного дня я був присутній на військовій раді верховних полководців Блейза. У нього служили четверо адміралів, кожному з яких було підпорядковано близько чверті флоту, й купа сухопутних командирів. Усього на зустрічі були присутні зо тридцять чинів — як високих з червоною шкірою, так і малих волохатих.

Зустріч тривала близько чотирьох годин, а потім була перерва на обід. Домовилися, що виступаємо через три дні. Оскільки відкриття дороги на Амбер потребувало присутності осіб королівського роду, я мав на флагманському кораблеві вести за собою флот, а Блейзові випало проводити військо через землі Тіней.

Мене це непокоїло, і я запитав у нього, що він робив би, якби я не прийшов сюди й не зголосився допомогти йому. «По-перше, — відповів Блейз, якби все довелося робити мені самому, то передусім провів би флот і залишив би його на чималенькій відстані від берега, а сам на кораблі приплив би в Авернус і повів би піхотинців, а потім, у день і час, погоджені заздалегідь, вони зустрілися б з морськими силами. А по-друге, я б не сидів на місці, а блукав би по Тінях, шукаючи когось із вас, хто не відмовився б допомогти».

До другої частини його пояснень я поставився скептично, хоча... знайшов же він мене. Що ж до першої, то я взагалі не вірив у її здійсненність. Флот на такій великій відстані залишався б сліпим для сигналів із суші, тож не зміг би прийти у домовлене місце в домовлений час, а ще додайте сюди всілякі несподіванки, яких не уникнути, коли маєш справу з таким великим військом. Воно було надто велике, щоб сподіватися на успіх подібного плану.

Однак я завжди знав, що Блейз — блискучий тактик, і коли він розклав переді мною плани Амбера та прилеглих земель, накреслені власноруч, і пояснив обрану тактику, я зрозумів, що він — справжній принц Амбера, а у мистецтві підступу йому нема рівних.

Єдина прикрість полягала в тому, що той, проти кого ми виступали, так само, як і ми, був принцом Амбера. Та ще й перебував у вигіднішому становищі. Це мене непокоїло, але той факт, що коронація не за горами, утверджував нас у думці: шлях, який ми обрали, — єдино правильний і можливий, тож я вирішив, будь-що-будь, іти до кінця. Коли програємо, то нам гаплик, але ж за Блейзом — незліченне військо і реальні, продумані плани, тоді як я не мав ні першого, ні