Елізабет Гілберт - Місто дівчат

кімнати влетів Артур Вотсон і закричав, щоб йому дали нарешті лягти у кляте ліжко з його клятою жінкою, тож наша розмова закінчилася.

На ранок мене вперше за два місяці не боліла голова з похмілля.

Розділ десятий

Наступного тижня тітка Пеґ уже почала працювати над виставою, в якій мала зіграти Една. Вона твердо вирішила, що забезпечить своїй подрузі роботу і що та робота буде краща за ту, яку на той час міг запропонувати театр «Лілея», бо ж не годиться давати чи не найталановитішій акторці свого покоління роль у виставі «Танцюй до упаду, Джекі!».

А от Олів мала великі сумніви щодо того, чи це добра ідея.

Вона дуже любила Едну, але, зважаючи на фінанси, їй здавалося безглуздим ставити в «Лілеї» порядне (чи бодай напівпорядне) шоу, адже це порушить формулу.

— У нас мало глядачів, Пеґ, — пояснила вона. — І то люди прості. Але інших ми не маємо, та й вони нам вірні. А ми мусимо залишатися вірними їм. Не можна махнути на них рукою задля однієї п’єси — і вже точно не задля однієї акторки, — бо вони більше до нас не прийдуть. Наше завдання — служити нашому кварталу. А наш квартал не хоче Ібсена.

— Я теж ні, — відповіла тітка Пеґ. — Але мені не хочеться, щоб Една сиділа склавши руки чи, ще гірше, грала в котромусь із наших нещасних нудотних шоу.

— Хоч які вони нудотні, але рахунки за світло покривають. І то ледве. Нічого не змінюй і не ризикуй.

— Можемо поставити комедію, — запропонувала тітка Пеґ. — Таку, що сподобається нашим глядачам. Але буде досить розумною і достойною Едни.

Вона обернулася до містера Герберта, який сидів за столом у своїх мішкуватих штанах і сорочці, зажурено втупившись у порожнечу.

— Містере Герберт, — сказала тітка, — ви б могли написати п’єсу, яка була б і весела, і розумна водночас? Як думаєте?

— Ні, — буркнув він, навіть не підводячи голови.

— А над чим ви зараз працюєте? Яка у вас вистава на черзі?

 — «Місто дівчат», — відповів він. — Я розповідав вам про неї місяць тому.

— Про підпільний бар, — сказала тітка Пеґ. — Я пам’ятаю. Емансипе, ґанґстери й сім мішків вовни. А про що вона взагалі, нагадайте?

Лице містера Герберта набуло ображеного й водночас розгубленого вигляду.

— Про що вона? — перепитав він, немовби йому вперше спало на думку, що вистави театру «Лілея» могли бути «про щось».

— Ет, забудьте, — сказала тітка Пеґ. — А в ній є роль, яку б могла зіграти Една?

Знову той самий вираз — образа і збентеження.

— Не розумію, звідки вона може там узятися, — відповів містер Герберт. — Там є інженю і головний герой. І лиходій. Літньої пані там нема.

— А може, в інженю є мати?

— Пеґ, вона сирота, — сказав містер Герберт. — З цим я нічого не можу вдіяти.

Я розуміла, щó він мав на увазі: інженю завжди мала бути сиротою. Інакше історія втратила б сенс. Глядачі б обурились. Почали б жбурляти в акторів черевики.

— А хто власник того підпільного бару у вашій виставі?

 — У нього нема власника.

— То, може, хай буде? Власниця.

Містер Герберт знічено потер чоло. Виглядало на те, ніби тітка Пеґ просила його перемалювати стелю Сікстинської капели.

— Це з усіх поглядів проблематично, — відповів він.

Втрутилася Олів:

— Пеґ, ніхто не повірить, що Една Паркер Вотсон — власниця підпільного бару. З якого дива британка тримала би бар у Нью-Йорку?

Тітка засмутилася.

— Чорти б тебе побрали, Олів, ти маєш рацію! Ну чому ти вічно маєш рацію? Мені це вже набридло, — вона кілька хвилин помовчала, замислившись. А тоді сказала: — От курва. Шкода, що тут нема Біллі. Він би написав для Едни щось шикарне.

Я аж нашорошила вуха.

По-перше, я ще не чула, щоб моя тітка лаялася. А по-друге, досі вона ніколи не згадувала імені свого чоловіка, який жив собі окремо. Тож коли вона його вимовила, вуха нашорошила не тільки я. І Олів, і містер Герберт мали такий вигляд, ніби їм за комір щойно всипали по відерку льоду.

— Ой, Пеґ, тільки не це, — мовила Олів. — Не дзвони Біллі. Прошу тебе, май розум.

— Я можу дописати будь-яку роль, яку попросите, — раптом пішов на поступки містер Герберт. — Просто скажіть мені, що я маю зробити — і я це зроблю. Хай собі буде власниця бару. Нема питань. Навіть британка, чому б і ні?

 — Біллі так захоплювався Едною, — тітка Пеґ говорила немов сама до себе. — І бачив, як вона грає. Він точно знатиме, як її найліпше задіяти.

— Краще не втягувати Біллі у наші справи, Пеґ, — застерегла її Олів.

— Я зателефоную йому. Може, він щось підкаже. У його голові завжди повно ідей.

— На західному узбережжі зараз п’ята ранку, — зауважив містер Герберт. — Хто телефонує в такий час?

За цим було страх як цікаво спостерігати. Варто було просто назвати ім’я дядька Біллі — і рівень напруги в кімнаті сягнув найвищої точки.

— Тоді по обіді подзвоню, — сказала тітка Пеґ. — Хоча невідомо, чи він до того часу буде на ногах.

— Ой ні, Пеґ, ну навіщо, — зітхнула Олів, поринувши у важкий, мов свинець, відчай.

— Просто щоб почути від нього якісь поради, — пояснила тітка. — Від одного дзвінка нічого не станеться. Він мені потрібен, Олів. Я ж кажу: в його голові повно ідей.

Того вечора після вистави тітка Пеґ повела цілий гурт на вечерю у «Дінті Мур» на Сорок шостій вулиці. Вона аж світилася від щастя.

Пополудні тітка розмовляла з дядьком Біллі і вже не могла дочекатися, коли поділиться з усіма його ідеями стосовно п’єси.

Я була на тій вечері, і Вотсони були, і містер Герберт, і піаніст Бенджамін (я вперше побачила, що він кудись вийшов із театру), і Селія теж, бо ми із Селією всюди ходили разом.

Тітка Пеґ сказала:

— А тепер слухайте мене. Біллі все придумав. Ми таки ставитимемо «Місто дівчат», і дія відбуватиметься в період сухого закону. То буде комедія, ясна річ. Ти, Едно, — власниця підпільного бару. Але Біллі каже, що для того, аби історія вийшла і розумна, й весела, маєш зіграти аристократку — щоб показати на сцені свою вроджену вишуканість. Твоя героїня буде заможною жінкою, яка випадково потрапила у світ бутлеґерства. Біллі пропонує так: твій чоловік помер, а ти втратила всі гроші, коли обвалилася фондова біржа.

І щоб якось заробити на хліб, почала гнати джин і облаштувала у