Елізабет Гілберт - Місто дівчат

у мене гардероб удома, — Една вмовкла. — О Боже, ми ж там усе втратили. От вам і мій внесок у цю війну. Напевно, містер Ґерінґ мусив знищити мою колекцію костюмів, яку я збирала понад тридцять років, щоб уберегти від небезпеки арійську расу. Не розумію, що це йому дало, але того, що сталося, уже не вернеш.

Я здивувалась, наскільки легко вона пережила звістку про те, що її дім зруйновано. І тітка Пеґ, мабуть, теж, бо сказала:

— Чесно кажучи, Едно, я думала, це все тебе сильніше зачепить.

— Перестань, Пеґ, ти ж мене знаєш. Чи ти забула, як я вмію пристосуватися до обставин? З таким життям, як у мене — одного дня ти тут, другого там, — не будеш надто сентиментальною.

Тітка Пеґ посміхнулася.

— Театрали, що тут скажеш, — вона з розумінням похитала головою, бо ж була така сама.

Селія тим часом витягнула з валізи елегантну сукню з чорного крепу, аж до підлоги, з комірцем-стійкою, довгими рукавами й маленькою перловою брошкою, навмисно заколотою збоку, а не посередині.

 — Оце щось особливе, — сказала Селія.

— Правда? — погодилась із нею Една, приклавши ту сукню до себе. — Але в мене з нею складні стосунки. Чорний буває найелегантнішим або, навпаки, найнепримітнішим із кольорів. Залежно від крою. Я вдягала цю сукню тільки раз і почувалася тоді наче якась грецька вдова. Але досі її тримаю, бо мені подобається перлова прикраса.

Я обережно підійшла до сукні.

 — Можна? — запитала я.

Една простягнула її мені, і я розклала її на канапі, торкаючись то тут, то там, щоб краще зрозуміти, як вона пошита.

— Проблема не в кольорі, — оголосила я свій вердикт. — Проблема в рукавах. Тканина, з якої пошиті рукави, грубша за ту, з якої зроблений ліф. Бачите? Така сукня повинна мати шифонові рукави — або взагалі не мати рукавів, і вам так найбільше личитиме, бо ви дуже тендітна.

Една уважно придивилася до сукні, а тоді здивовано глянула на мене.

— По-моєму, ти маєш рацію, Вівіан.

— Я можу перешити її для вас, якщо ви мені її довірите.

— Наша Віві до біса добре шиє! — гордо заявила Селія.

— То правда, — докинула тітка Пеґ. — Вівіан завідує у нас костюмами.

— Вона шиє всі костюми для шоу, — пояснила Селія. — Балетні пачки, в яких сьогодні всі виступали, — її рук робота.

— Справді? — Една здивувалась явно більше, ніж треба. (Балетну пачку і твій кіт пошив би, Анджело.) — То ти не тільки гарна, а ще й обдарована? Прекрасно! А кажуть, що Господь дає тільки щось одне!

Я стенула плечима.

— Я зможу перешити вам сукню — ото все, що я знаю. І вкоротити. Хай буде до середини кісточки — так вам більше пасуватиме.

— По-моєму, ти знаєшся на одежі значно ліпше за мене, — відповіла Една. — Бо я вже була готова відправити ту бідолашну стару сукенку на смітник. І основне, що я цілий вечір туркотала тобі про моду і стиль, тоді як мала б, навпаки, слухати тебе. Ну то скажи мені, сонечко, звідки ти так добре знаєшся на сукнях?

Мені не віриться, що жінку такого статусу як Една Паркер Вотсон могли цікавити теревені дев’ятнадцятилітнього дівчиська про свою бабцю, але саме їх вона великодушно слухала наступні кілька годин. І не просто великодушно — вона уважно ловила кожне моє слово.

Десь на середині мого монологу Селія вийшла з кімнати.

Я знову побачила її десь аж над ранок, коли вона гепнулася на ліжко у звичний час і в звичному стані хмільного сум’яття. Тітка Пеґ зрештою перепросила і теж пішла — після того, як у двері різко постукали й Олів нагадала, що їй уже давно пора спати.

Отож ми з Едною залишилися удвох: скрутилися калачиком на дивані її нового помешкання в «Лілеї» і проговорили аж до ранку. Вихована дівчинка, яка жила всередині мене, не бажала забирати в неї стільки часу, але я не могла встояти перед її увагою. Една хотіла дізнатися все-все про мою бабцю і була в захваті від детального опису її примх і дивацтв. («Оце так оригіналка! Їй треба було грати в театрі!»)

Тільки-но я пробувала перевести тему розмови на щось інше, крім свого життя, Една вперто розпитувала далі. Її щиро цікавила моя любов до шиття, і вона була неабияк вражена, коли я сказала, що за потреби пошила б і корсет із китового вуса.

— Тоді ти вроджена художниця з костюмів! — вигукнула Една. — Різниця між створенням сукні й костюма, звісно ж, у тому, що сукню шиють, а костюм конструюють. Тепер багато хто вміє шити, а от конструювати — далеко не кожен. Костюм — це реквізит для сцени, Віві, як і будь-який стільчик чи стіл, і він повинен бути міцний. Ніколи не знаєш, що може статися під час вистави, тому костюм має бути такий, щоб міг витримати геть усе.

Я розповіла Едні, як бабця колись вишукувала найменші огріхи в одязі, який я шила, і вимагала, щоб я негайно виправляла прикрі недогляди. Я протестувала: «Але ж цього ніхто не помітить!» — а бабця Морріс відповідала: «Неправда, Вівіан. Помітять, просто не знатимуть, у чому річ. Люди просто побачать, що щось не так. Не треба давати їм такого шансу».

— І вона мала рацію! — сказала Една. — Ось чому я так дбайливо ставлюся до своїх костюмів. Ненавиджу, коли якийсь нетерплячий режисер махає рукою: «Та ж ніхто не помітить!». Знала б ти, скільки я з цим воюю! Завжди кажу режисерові: «Якщо ти поставиш мене під світло прожектора перед трьома сотнями глядачів, які дві години на мене витріщатимуться, вони точно помітять якийсь ґандж. Ґандж у моєму волоссі, на моїй шкірі, в моєму голосі, а про ґандж на моїй сукні й мови нема». Річ не в тому, нібито глядачі — знавці зі стилю: просто коли вони прикуті, мов ті заручники, до своїх крісел, їм більше нема чим зайнятися, окрім як видивлятись, що з тобою не так.

Я гадала собі, що ціле літо вела дорослі розмови, бо перебувала в товаристві досвідчених артисток, але в ту мить зрозуміла, що справді дорослою була оця наша розмова. Ми говорили про майстерність, знання та естетику.

Серед моїх знайомих ніхто (звісно, крім бабці Морріс) не знав про кравецьку справу більше за мене. Ніхто цим особливо не перей мався. Ніхто не розумів, що це мистецтво, яке вартує поваги.

Я б отак проговорила з Едною про одяг і костюми ще років сто або й двісті, але до