Террі Пратчетт - Морт

за шинквасом, то знав, чого від нього чекають ті, хто п’є на самоті до третіх півнів, а тому взявся натирати склянки й розпитувати. 

— Вас дружина з дому вигнала, так? 

— ПЕРЕПРОШУЮ? 

— Горе заливаєте? 

— НЕ ВІДЧУВАЮ ГОРЯ. 

— Ні, звісно, що ні. Забудьте. Я нічого не казав, — ще трохи потер склянку. — Просто спало на думку, що коли поговорити з кимсь, то легше стає. 

Незнайомець трохи помовчав, ніби замислився, а тоді сказав: 

— ВИ ХОЧЕТЕ ЗІ МНОЮ ПОГОВОРИТИ? 

— Так, звісно. Я вмію слухати. 

— ЗІ МНОЮ НІКОЛИ НІХТО НЕ ХОТІВ ГОВОРИТИ. 

— Прикро це чути. 

— НА ВЕЧІРКИ МЕНЕ, ЗНАЄТЕ, ТЕЖ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ. 

— Ох. 

— УСІ НЕНАВИДЯТЬ МЕНЕ. УСІ. ЖОДНОГО ДРУГА НЕ МАЮ. 

— Друзі всім потрібні, це так, — відповів бармен глибокодумно. 

— ГАДАЮ… 

— Так? 

— ГАДАЮ, Я МІГ БИ З ТІЄЮ ЗЕЛЕНОЮ ПЛЯШКОЮ ЗДРУЖИТИСЯ. 

Господар посунув у бік незнайомця зелену восьмигранну пляшку. Смерть взяв її, нахилив над чаркою. Рідина подзюркотіла стінкою. 

— НАПИЛИСЯ, ЩО Я ДУМАЮ, ТАК? 

— Я обслуговую тих, хто може рівно стояти на рахунок три, — відповів господар. 

— І-І-І ПР-Р-Р-РАВИЛЬНО. ТА Я… — незнайомець затнувся й завмер, пафосно піднісши вказівний палець. — ПРО ЩО Я КАЗАВ? 

— Ви казали, що вам здається, що ви напилися. 

— А. ТАК. АЛЕ МОЖУ ПРТВРЗІТИ КОЛИ СХОЧУ. ЦЕ КСПРМЕНТ. І ЗАРАЗ Я ХТІВ Б ПОЕКСПРМНТУВАТИ З ТИМ АПЕЛЬСИНОВИМ БРЕНДІ. 

Господар зітхнув і глянув на годинник. Безсумнівно, він робив непогану касу, особливо коли зважити, що незнайомець не помічав, як він накручує ціну чи недодає решти. Та було вже пізно поночі. Точніше, було вже так пізно, що аж рано. Було й ще дещо підозріле в цьому самотньому клієнтові. Зазвичай відвідувачі «Латаного барабана» пили так, ніби завтра не настане, та оце вперше в господаря було відчуття, що воно не настане насправді. 

— ТО ПРО ЩО Я. ЧОГО МЕНІ ЧЕКАТИ? НА ЩО СПОДІВАТИСЯ? ЯКИЙ В ЦЬОМУ ВСЬОМУ СЕНС? НАЩО ВСЕ ЦЕ? 

— Не скажу, бо не знаю, друже. Та вам, певно, полегшає, коли добре проспитеся. 

— ПРОСПЛЮСЬ? ПРОСПЛЮСЬ? ТА Я НІКОЛИ НЕ СПЛЮ. Я… ЯК ЦЕ КАЖУТЬ, ХОДЯЧА ПРИТЧА ВО ЯЗИЦЕХ. 

— Спати всім треба. Навіть мені, — натякнув господар. 

— УСІ ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ МЕНЕ, КОЛИ ХОЧЕТЕ ЗНАТИ. 

— Так, ви вже казали. Та уже чверть по другій. 

Незнайомець хитко розвернувся й оглянув приміщення. 

— НЕМА НІКОГО, ТІЛЬКИ Я І ВИ. 

Господар підняв заслінку й вийшов з-за шинкваса, аби допомогти незнайомцю злізти зі стільця. 

— В МЕНЕ ЖОДНОГО ДРУГА НЕМА. НАВІТЬ КОТИ З МЕНЕ КПЛЯТЬ. 

З-під плаща вислизнула рука й ухопила із шинкваса пляшку мухоморного лікеру, перш ніж господар устиг підвести власника руки до дверей. Господаря непокоїло питання: як такий худий чолов’яга може бути настільки важким. 

— Я Ж КАЗАВ, ЩО МОЖУ НЕ БУТИ П’ЯНИМ. ЧОМУ ЛЮДЯМ ПОДОБАТЬСЯ БУТИ П’ЯНИМИ? ЦЕ ТАКА РОЗВАГА? 

— Це допомагає їм забути про життя, старий друже. Ану, сюди обіпріться, доки я двері відчиню. 

— ЗАБУТИ ПРО ЖИТТЯ. ХА. ХА. 

— Ви приходьте, коли схочете, гаразд? 

— ВИ СПРАВДІ ХОТІЛИ БИ ПОБАЧИТИСЯ ЗІ МНОЮ ЩЕ? 

Господар озирнувся на шинквас, де лежала купка золотих монет. Дивний клієнт, але платить щедро. Ще й поводиться тихо, такий навряд комусь зашкодить. 

— О, так, — відповів він, вивівши гостя на вулицю й забравши пляшку одним вправним рухом. — Ви завжди бажаний гість. 

— ЦЕ НАЙПРИЄМНІШЕ З УСЬОГО… 

Двері грюкнули, й решти речення господар не почув. 

Ізабелл сіла на ліжку. 

У двері знов постукали, обережно й тривожно. Вона натягнула ковдру до підборіддя. 

— Хто там? — прошепотіла вона. 

— Це я, Морт, — просичало крізь двері. — Будь ласка, дозволь зайти! 

— Зажди! 

Ізабелл заходилася панічно шукати сірники на приліжковому столику, скинула пляшечку туалетної води й коробку цукерок, в якій лишилися переважно обгортки. Запаливши свічку, вона посунула її так, щоби освітлення справляло враження якнайдужче, й поправила сорочку, щоби менше прикривала, а тоді сказала: 

— Не замкнено. 

Морт, пропахлий кіньми, морозом і помияном, ввалився в кімнату. 

— Маю надію, — лукаво промовила Ізабелл, — що ти сюди вломився не для того, щоби скористатися своїми привілеями у цій господі. 

Морт озирнувся. Ізабелл виявилася палкою шанувальницею рюшиків. Здавалося, що навіть туалетний столик вбраний у нижню спідницю. В цілому кімната була радше вбілизненою, ніж умебльованою. 

— Слухай, у мене на ці ігри часу немає. Бери свічку й ходімо в бібліотеку. І небесами тебе заклинаю, вдягни щось пристойне, ти ж із сорочки випадаєш. 

Ізабелл опустила очі, а тоді різко задерла носа. 

— Що ж! 

Морт визирнув з-за дверей і додав, перш ніж зникнути: 

— Це питання життя й смерті. 

Ізабелл дивилася, як двері скрипнули й зачинилися за ним. На дверях із внутрішнього боку висіла синя домашня сукня з китицями, яку Смерть вигадав для неї в подарунок до минулої Ночі Гуляння Кабанів і яку вона не наважувалася викинути геть, незважаючи на замалий розмір і кролика на кишеньці. 

Зрештою вона звісила ноги з ліжка, вдягнула принизливу сукню й полопотіла в коридор. Там на неї чекав Морт. 

— Батько нас не почує? 

— Він ще не повернувся. Ходімо. 

— Звідки ти знаєш? 

— Тут усе по-іншому, коли він вдома. Різниця… різниця така приблизно, як між кожухом, в який хтось вбраний, і кожухом, який висить на вішаку. Ти не помічала? 

— Що таке важливе ти надумав? 

Морт відчинив двері бібліотеки. Їх обдало гарячим сухим повітрям, завіси непривітно скрипнули. 

— Надумав порятувати життя однієї людини. Принцеси, точніше. 

Ізабелл ураз зацікавилася. 

— Справжньої принцеси? Такої, яка горошинку відчує крізь десяток перин? 

— Горошинку? — Морт відчув, як однією турботою зробилося менше. — А, так. Я був певен, що Альберт щось наплутав. 

— Ти в неї закоханий? 

Морт завмер серед полиць, немов скам’янілий. Було чути тихеньке скрекотіння самописних сторінок під палітурками. 

 — Важко сказати. А скидається на те? 

— Ти трохи нервовий. А що вона до тебе відчуває? 

— Не знаю. 

— Ага, — сказала Ізабелл так, наче була в цій сфері фахівцем. — Кохання без взаємності — найгірше. Хоча, мабуть, іти й пити отруту, щоби вкоротити собі через це віку, не варто, — мудро завважила вона. — То нащо ми сюди прийшли? Хочеш знайти її книгу, щоби взнати, чи вийде вона за тебе? 

— Я читав, і вона мертва, — відрізав Морт. — Але тільки в книзі. Насправді вона не мертва. 

— Добре, бо інакше це була б якась некромантія. То що ми шукаємо? 

— Біографію Альберта. 

— Нащо? Не певна, що вона в нього є. 

— В усіх є. 

— Ну, він не любить, коли про особисте розпитують. Я раз шукала його книгу, та не знайшла. Але Альберт сам по собі не такий уже й цікавий. Нащо він тобі? — Ізабелл запалила двійко свічок від своєї, й по полицях затанцювали тіні. 

— Мені потрібен могутній чародій, і я вважаю, що Альберт таким є. 

— Альберт? Серйозно? 

— Так. Тільки шукати треба Альберто Маліча. Гадаю, йому тисячі дві років, не менше. 

— Альбертові? 

— Так, Альбертові. 

— Але він чарівничого капелюха ніколи не вдягає, — сказала Ізабелл підозріливо. 

— Загубив. Крім того, капелюх необов’язковий. Звідки почнемо? 

— Ну, коли ти так певен… Почнемо зі Сховища, там батько тримає застарілі біографії, яким понад п’ятсот років. Це там. 

Ізабелл повела Морта між шепітливих полиць до дверей у темному тупику. Двері насилу прочинилися, і стогін завіс луною пронісся по бібліотеці. Морт уявив, як усі книжки враз зупинилися, щоби прислухатися до