Террі Пратчетт - Морт

За дверима були сходи, що вели в оксамитовий морок. Всюди були павутиння й пил, а повітря пахло так, ніби його тисячу років тримали замкненим у піраміді. 

— Сюди нечасто ходять, — сказала Ізабелл. — Я покажу дорогу. 

Морт відчував, що мусить якось віддячити. 

— Маю сказати, ти в нас молоток. 

— Тобто тверда, важка й проста? А ти вмієш догодити дівчині, хлопче. 

— Морте, — механічно виправив Морт. 

У Сховищі було тихо й темно, мов у підземній печері. Стелажі стояли так тісно, що між них заледве проходила одна людина, і були такі височенні, що свічкове світло не сягало верхніх полиць. Та наймоторошніше було те, що вони мовчали. Життя персонажів добігли кінця, й біографії їхні спали. Та Мортові здавалося, що сплять вони, мов коти, — одним оком. Вони чатували. 

— Я раз ходила сюди, — прошепотіла Ізабелл. — Якщо досить довго іти між стелажів, книжки скінчаться, й далі будуть самі глиняні таблички, кам’яні брили й шкури тварин, а всіх персонажів звати Уґ чи Зоґ. 

Тиша була майже намацальною. Ідучи гарячими мовчазними проходами між стелажів, Морт відчував, як книжки за ними спостерігають. Тут були всі, хто коли-небудь жив на світі, — аж від перших людей, що їх виліпили з глини чи чого там самі боги. Книжки спостерігали не зневажливо — радше їм було цікаво, що він тут забув. 

— А що після Уґів і Зоґів — ти бачила? — прошепотів він. — Багатьом цікаво було б дізнатися, що там. 

— Я злякалася. Це дуже далеко, а я не мала стільки свічок. 

— Шкода. 

Ізабелл спинилася так різко, що Морт врізався в неї. 

— Це має бути десь отут. Що тепер? 

Морт примружився на вилинялі корінці біографій. 

— Тут жодного порядку! — простогнав він. 

Вони розглянулися навколо. Зайшли в сусідні проходи. Навмання витягнули з найнижчих полиць кілька випадкових книжок, здійнявши хмари пилу. 

— Дурна затія, — сказав Морт зрештою. — Тут мільйони життів. Ймовірність знайти потрібне менша за… 

Ізабелл затулила йому рот. 

— Слухай! 

Морт щось промимрив крізь її пальці, а тоді зрозумів. Напружив слух у спробі розчути щось, крім важкого гудіння повної тиші. 

І раптом упіймав його. Ледь чутний дражливий шорхіт. Десь дуже-дуже високо вгорі, у непролазній темряві між верхівок стелажів досі писалося чиєсь життя. 

Широко розплющивши очі, вони перезирнулися. Ізабелл промовила: 

— Ми проходили повз драбину трохи раніше. Таку, на колесах. 

Коліщатка скрипіли, коли Морт посував драбину до потрібного місця. Верхівка драбини посувалася так само, ніби теж котилася жолобом десь у горішній темряві. 

— Гаразд, — сказав він, — дай свічку, і… 

— Куди свічка, туди й я, — рішуче сказала Ізабелл. — Зупинись тут і посувай драбину, коли казатиму. І не сперечайся. 

— Там нагорі може бути небезпечно, — галантно завважив Морт. 

— Тут унизу може бути небезпечно, — відповіла Ізабелл. — Тому я полізу драбиною вгору і візьму свічку зі собою, дякую за розуміння. 

Вона стала на перший щабель і от уже невдовзі перетворилася на рюшасту тінь, оточену ореолом свічкового світла, що віддаляючись зменшувалася. 

Морт притримував драбину й щосили не думав про навислі над ним безліч життів. Зрідка краплини воску спадали метеорами звідкись згори й льопалися на підлогу поряд із ним, утворюючи кратери у товщі столітнього пилу. Ізабелл перетворилася на хмарку світла в височині, і кожен її крок передавався йому драбиною. 

А тоді до нього долетіли її слова, моторошні під вагою навколишньої тиші. 

— Морте, я знайшла. 

— Добре, неси вниз. 

— Морте, твоя була правда. 

— Чудово, дякую. Спускайся з книгою. 

— Так, Морте, але з котрою? 

— Не дуркуй, тієї свічки ненадовго вистачить. 

— Морте! 

— Що? 

— Морте, тут ціла полиця. 

Настав світанок — та пора зламу між ніччю й днем, котра по праву належала тільки мартинам у морпоркських доках, припливу, що надходив річкою, і теплому поправному вітерцю, який додавав до міського смороду весняну нотку. 

Смерть сидів на швартовій тумбі й дивився на море. Він вирішив не бути п’яним. Від цього боліла голова. 

Перепробувавши риболовлю, танці, азартні ігри й пияцтво — буцімто найбільші з людських задоволень, — він не бачив сенсу. Їжею він був задоволений — як і всі, він любив попоїсти. Жодне інше задоволення для плоті його не приваблювало — точніше, приваблювало, однак для тих інших задоволень потрібна була, власне, плоть, і він не знав, як отримувати їх, не вдаючись до значної фізичної перебудови, а вдаватися до неї він наміру не мав. Крім того, він помітив, що з віком люди потроху відмовляються від тих задоволень, а це означає, що не такі вже вони важливі. 

Смерть доходив висновку, що ніколи в житті не зрозуміє людей. 

Бруківка парувала під сонячними променями, і Смерть відчував той легенький весняний лоскіт, який збурює соки в стовбурах столітніх дерев і надимає тими соками бруньки. 

Мартини кружляли довкола й пірнали в воду попереду. Одноокий кіт, що відживав восьме життя й останнє відведене йому вухо, виліз із укриття під купою рибних ящиків, потягнувся, позіхнув й потерся об Смертині ноги. Морський бриз пробивався крізь легендарний анкморпоркський сморід і доносив запахи прянощів і свіжого хліба. 

Смерть дивувався сам собі. Цьому непереборному відчуттю. Життя робило його щасливим, і бути Смертю якось не хотілося. 

— ЦЕ ТОЧНО ЯКАСЬ ХВОРОБА, — сказав він собі. 

Морт примостився на драбині поряд із Ізабелл. Драбина була хитка, але наче трималася. Висота уже не лякала його — все, що було нижче, ховалося в густій чорноті. 

Кілька перших томів Альбертової біографії розвалювалися в руках. Морт взяв один навмання, відчув, як драбина тремтить від його рухів, розгорнув книгу десь посередині. 

— Посвіти сюди, — попрохав він. 

— Можеш щось розібрати? 

— Трохи можу… 

«…і розкрив долоню свою, та бентежно було йому, позаяк усякому чоловікові суджено відійти в вирій зі Смертю, і присягнувся, гординею гнаний, тоді безсмертя здобути. «Отак, — мовив він до чародіїв юних, — вберемося ми в одіж Богів». Та дня наступного, що на дощ був щедрим, Альберто…» 

— Там по-старовинному пишуть, — сказав Морт. — Тоді по-простому не писали. Гляньмо, що там в останньому. 

Це таки був Альберт. Морт навіть натрапив на кілька згадок про смажений хліб. 

— Цікаво, що він зараз робить, — сказала Ізабелл. 

— Гадаєш, варто? Це трохи як підглядання. 

— То й що? Злякався? 

— Ну, гаразд. 

Він гортав аркуші, доки не дійшов до чистих, а тоді відгортав трохи назад — до сторінки, де саме писалася історія Альбертового життя, і то несподівано бадьоро, якщо зважити на пізню пору. В більшості біографій не пишуть про сон — хіба тільки коли сновидіння особливо яскраві. 

— Ти світи так, щоби книжку не заляпати. Не хочу йому життя засмальцьовувати. 

— Чом би й ні? Він жирок полюбляє. 

— Не хихочи так, бо обоє звалимося. Так, що тут у нас… 

«Він прокрадався темними рядами Сховища, — читала Ізабелл, — рухаючись до далекого тьмяного вогника високо вгорі. Вишукують, — думав він собі, — підглядають за тим, що не має до них стосунку, чортенята малі…» 

— Морте, він… 

— Помовч, я читаю! 

«…невдовзі покладе цьому край. Альберт безшумно підкрався до драбини, плюнув на долоні й уже замахнувся штовхати. Господар ніколи не дізнається. Він останнім часом поводиться дивно, і винний в цьому хлопчина, і…» 

Морт зустрівся поглядами із нажаханою Ізабелл. 

Та забрала в Морта книгу, відвела її на відстань випростаної руки, досі дивлячись