Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

Тицьнувся в одні двері — зачинено, в другі — зачинено, лише треті відчинилися. Усередині стояв стіл зі стосом жовтуватих аркушів і пером із чорнильницею. Один із аркушів списаний красивими літерами. Я прочитав: протокол допиту, російською. У кімнаті нікого не було. Я вийшов.

— Стій, руки вгору! — сказав хтось російською за моєю спиною.

— Спокійно, свої. — Руки про всяк випадок підняв, повернувся, широко усміхався, наче давав зрозуміти, що це просто якась помилка. Побачив молодого хлопця у військовій формі й з гвинтівкою, яку він наставив на мене. Багнетом ледь не впирався у груди. Молодий, високий, із білявим волоссям і блакитними очима. Російський красень. — Я з губкому, за статистикою приїхав. — Я теж говорив російською, ще й вимову намагався тримати.

— Документи є?

— Та які документи, я швиденько туди-назад. Начальство статистику вимагає, де ваш статвідділ?

— Де відділ я не знаю, а от тебе арештую. Розвертайся, ходімо!

Звісно, можна було спробувати різко відвести гвинтівку потім ногою вдарити бійця, звалити з ніг і забрати зброю, але додаткового здоров’я в мене не було. Одна помилка — і все, полетіла душа в рай. Я досить тверезо оцінював свої здібності боротися голіруч із цим дебелим хлопцем, тому кивнув і зробив що наказували.

— І правильно, товаришу боєць! Увагу не можна втрачати! Бо вороги всюди! От у нас в губкомі сторож працював. Наче з робочого класу дідок, а виявилося, що брат у нього піп! Підмовив шкідництво проти нас робити, додавати в самовар отруту від тарганів. Через це у багатьох наших співробітників шлунки захворіли. Ось так!

Я на ходу обернувся до бійця, наче шукаючи підтримки мого обурення, а насправді — щоб перевірити, чи не відволікся він, чи не розслабився. Але боєць був напружений, гвинтівкою цілився в мене, багнетом майже у спину штрикав.

— Іди, іди! — Ми пройшли метрів двадцять. — Стій! — наказав він. — Постукай і відчиняй двері.

Я постукав і відчинив. Червоноармієць мене підштовхнув. Я опинився у досить великому кабінеті, де було дуже накурено. Троє людей у френчах, чоботах і галіфе оточили якогось скривавленого бідолаху, підвішеного до гака на стелі.

— Ось, привів якогось підозрілого. Вештається тут, а документів не має! — доповів солдат.

— Це помилка. Я з губкому, по статистику мене послали. Заблукав у вас, мені в канцелярію треба, — пояснив я.

— У канцелярію? — перепитав один із чоловіків у френчах. Я помітив його збиті в кров кулаки.

— Так точно! Звіт забрати. — Я запопадливо усміхнувся і миттю отримав в обличчя. Упав на підлогу, наче скосило мене.

— Вільний, боєць. Молодець, що уважний. Пильність — понад усе.

— Так точно! — радісно відповів боєць і пішов.

— Це помилка! Помилка, товаришу! — захрипів я. У роті повно крові та вибитих зубів. Бив цей гад професійно.

— ВЧК не помиляється! — строго суворо сказав товариш і вдарив мене чоботом. Я відлетів до стінки й засичав. Чоловік схопив мене за волосся і примусив підвестися. Підійшли два товариші. — Ну що, щур контрівський, зізнаватися будеш?

— Я з губкому! Прізвище моє Самохвалов, у статвідділі працюю. Мені звіт сказали забрати! — забубонів я. Вже знав, що буде далі. Мене гамселили ногами. Не знаю, мабуть, могли 6 і вбити, але застогнав той, підвішений.

— О, тварюка петлюрівська ожила! — зраділи товариші, причепили мене наручниками до батареї й відійшли. Стали навколо жертви. Бідолаха захрипів, що зізнається у всьому і всіх видасть. — Оце ви такі хохли і є. Немає у вас хребта. Трохи притисни — і все, зламав. Тьху!

Вони почали його бити. Невдовзі бідолаха смикнувся і помер.

— Усе, готовченко, як хохли кажуть. — Вони засміялися. Повернулися до мене.

— Щось до вітру хочеться, — сказав один.

— Так ось на нього і пудьор! — Товариші зареготали.

— Та ну, в кабінеті смердітиме.

— У нас кабінетів багато!

— Я теж до вітру хочу.

— І я.

Вони стали навколо мене й почали розстібати штани. Я вдавав, що непритомний. — Зараз опритомніє під дощиком!

Вони зареготали, а я вдарив одного ногою. Той аж засичав. Товариші кинулися до мене. Я спробував поцілити ще хоча б одного, однак не зміг.

У двері зазирнув Бухгалтер. Дуже добре, що в нього була швидка реакція. Він одразу стрибнув, збив одного потужним ударом. Другий кинувся на нього, обидва покотилися по підлозі. Я намагався підвестися, щоб допомогти, але мені темніло в очах. Той, кого я вдарив нижче пояса, теж хотів підвестися. Я підхопився і впав на нього, щоб хоч якось завадити. Не знаю, чим би все закінчилося, але в кабінет забіг Мовчун. Кілька ударів — і ось уже всі троє лежали на підлозі без зброї.

— Що це за херня? — спитав Бухгалтер, коли побачив моє скривавлене обличчя. А потім помітив підвішений до стелі труп. — Якого біса?

— Зачини двері. Зв’яжи руки! — захрипів я.

Один уже опритомнів, спробував погрожувати, але отримав рукояттю нагана по потилиці. Замовк. Руки зв’язали, запхали кляпи в рот.

— Що тут відбувається? — знову спитав Бухгалтер.

— Ми у грі. Вона називається «ВЧК». Запущена років шість тому, поступово набула великої популярності. Обираєш собі персонажа — червоноармійця або співробітника ВЧК, який провадить боротьбу з контрреволюцією за допомогою допитів. Обираєш собі жертву — князя, купця чи офіцера. Допитуєш, дізнаєшся про його зв’язки, арештовують нових людей, ти їх допитуєш, їздиш на арешти, ловиш по містах і лісах, а потім розстрілюєш за законами військового часу. Грасимулятор, багатьом подобається.

— Я думав, що тут тільки стріляють, бої якісь.

— Таких ігор, щоб тільки стріляти, багато. А ось таких, де катувати можна, — мало. І більшості гравців бій та стрілянина до одного місця, їм цікаво допитувати: забивати на смерть, ламати кінцівки, заганяти голки під нігті, гасити недопалки. Я побув у них у руках кілька хвилин, ледь не вбили, звірі! А йому не пощастило. — Я кивнув у бік трупа.

— Хто це?

— Не знаю. Судячи з усього, міщанин, якого арештували за підозрою в тому, що він петлюрівець.

— Нелюди.

Я взяв із підлоги кобуру одного з товаришів. На кобурі був вузький, але міцний ремінець.

— Знімайте з них штани, — наказав бійцям.

— Для чого?

— Щоб не обісралися.

Підійшов до того, хто бив мене першим, зняв із нього чоботи й галіфе. — Тримайте їх. — сказав я. Перевернув долілиць, уперся коліном у спину, накинув ремінець на шию й почав душити. Чоловік засмикався, але я тримав його міцно. Останні судоми — і все, готовий. Я почекав для певності, примружився. Побачив «+1» у правому кутку ока. Готовий. — Ну що, своїх самі? — спитав у хлопців. Бухгалтер презирливо