Філіп Кіндред Дік - Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік

вони не зупиняться?“ Величезні британські танки насувалися. Ще одна будівля: багатоквартирний будинок чи крамниця, школа чи офісний центр — він не міг визначити — осипалася руїнами, розлітаючись на шматки. Там, унизу, під уламками було поховано ще купку вцілілих. Вони навіть не кричали перед смертю. Смерть панувала однаково над усіма — над живими, пораненими і нашаруваннями трупів, які вже почали смердіти. Труп Берліна смердів і звивався в судомах. Порожні гарматні башти, які досі стриміли вгору, покірно зникали, як оця безіменна будівля, яку колись із гордістю збудували люди.

Хлопчик помітив, що руки в нього вкриті сірою плівкою — попелом, частково неорганічного походження, а частково — дрібними спаленими рештками колись живих істот. Він розумів, що зараз усе змішалося, і стер цей попіл зі своїх рук. Більше він про це не думав. Йому не давала спокою інша думка, якщо взагалі можна було думати серед цих криків та невпинних вибухів артилерійських снарядів. Голод. Впродовж шести днів він не їв нічого, окрім кропиви, а тепер і вона закінчилася. Бур'янове пасовисько зникло у величезній вирві. Інші невиразні змарнілі постаті з'являлися на її краю, мовчки стояли, як і хлопчик, і плентались кудись далі. Стара матір із хустиною на сивій голові, із порожнім кошиком на плечі. Однорукий чоловік, в очах якого було порожньо, як у тому кошику. Дівчинка. Всі вони зникли серед повалених дерев, де ховався хлопчик Ерик.

А змія повзла далі.

„Чи це колись закінчиться?“ — запитав хлопчик, ні до кого не звертаючись. А якби й закінчилося, що тоді? Чи вони б тоді напхали врешті свої черева, ці...»

— Фрайгере,— почувся голос Пфердегуфа,— вибачте, що перериваю. Лише одне слово.

Райс підскочив, згорнув книгу.

— Звісно.

«Треба ж так писати! — подумав він.— Дуже переконливо. Це було так реально. Взяття Берліна англійцями. Так яскраво описано, ніби відбулося насправді». Бррр. Він здригнувся.

«Дивовижна здатність літератури, навіть дешевої популярної белетристики, діяти на нашу уяву. Нічого дивного, що на території Райху книгу заборонили. Я б і сам її заборонив. Шкодую, що почав читати. Але тепер уже надто пізно, маю завершити».

— Декілька моряків із німецького корабля,— сказав секретар,— вони повинні зареєструватися у вас.

— Так.

Райс вискочив у приймальню. Там на нього чекали троє моряків у грубих сірих светрах. Усі троє — із густим білявим волоссям і суворими, трохи знервованими обличчями. Райс підняв праву руку.

— Гайль Гітлер.

Він коротко і приязно усміхнувся їм.

— Гайль Гітлер,— пробурмотіли вони і почали показувати свої папери.

Засвідчивши їхній візит у консульстві, він поквапився до свого кабінету.

Знову опинившись на самоті, він розгорнув роман «І обтяжіє сарана». Погляд зупинився на сцені, в якій ішлося про Гітлера. Відчувши, що не може відірватися, він почав читати цей уривок. У потилиці йому пекло.

Він зрозумів, що йдеться про суд над Гітлером. Після війни. Гітлер потрапив у руки союзників. Господи. І Ґеббельс, і Ґеринґ, і всі вони. У Мюнхені. Тепер Гітлер, очевидно, відповідав на запитання американського прокурора.

«...темний, полум'яний — здавалося, на мить знову спалахнув його колишній дух. Тремтливе, кволе тіло виструнчилося, голова підвелася. Із рота, з якого невпинно стікала слина, вирвався деренчливий напівгавкіт-напівшепіт: „Deutsche, hier steh' Ich“[61].

Глядачі і слухачі здригнулися, притискаючи до голови навушники. Однаково напружені обличчя росіян, американців, британців та німців. „Так,— подумав Карл,— він знову тут... Вони перемогли нас. І навіть більше. Вони зірвали саван з цієї надлюдини. Показали, ким він є. Лише...“»

— Фрайгере.

Райс усвідомив, що у кабінет зайшов секретар.

— Я зайнятий,— сердито сказав він, з ляскотом закривши книжку.— Заради Бога, я намагаюся читати!

Він розумів, що це безнадійно.

— Ще одна шифрована радіограма з Берліна,— сказав Пфердегуф,— я кинув на неї оком, коли почали розшифровувати. Йдеться про політичну ситуацію.

— І що саме? — невиразно пробурмотів Райс, розтираючи рукою чоло.

— Доктор Ґеббельс несподівано виступив із промовою по радіо. Велика промова.— Секретар мав досить схвильований вигляд.— Нам наказано взяти текст — його саме розшифровують — і подбати про те, щоб його надрукували у тутешній пресі.

— Так, так,— сказав Райс.

Коли секретар знову залишив його на самоті, Райс розгорнув книгу. «Ще трохи, хоч я і вирішив, що досить».

Він прогортав сторінки до частини, на якій зупинився.

«...Карл мовчки дивився на вкриту прапором труну. „Ось він лежить, і тепер він відійшов. Справді відійшов. Навіть демонічні сили не зможуть повернути його до життя“. Цей чоловік — чи все-таки Uebermensch[62] — якому Карп поклонявся, за яким сліпо йшов аж до краю могили. Адольфа Гітлера більше не було, але Карл чіплявся за життя. „Я не подамся за ним,— прошепотів Карл подумки.— Я піду далі, буду жити. Відбудовувати. Ми всі працюватимемо на відбудові. Це наш обов'язок“.

У яку далечінь, у яку страшну далечінь завела його магія фюрера. І чим вона була, ця неймовірна подорож, в якій зараз поставлено останню крапку, ця подорож із загубленого провінційного містечка в Австрії, зі страшенних віденських злиднів, крізь кошмарні випробування в траншеях, крізь політичні інтриги, заснування Партії, посаду канцлера і до того, що на мить майже здалося пануванням над світом?

Карл знав відповідь: блеф. Адольф Гітлер брехав їм. Вів їх уперед за допомогою порожніх слів.

„Ще не пізно. Ми бачимо твій блеф, Адольфе Гітлере. І нарешті ми бачимо, чого ти вартий. А також нацистська партія, цей страшний час убивств і мегаломанських фантазій — ми бачимо, що воно таке. Чим воно було“.

Відвернувшись, Карл покрокував геть від німої труни...»

Райс згорнув книжку і якийсь час сидів непорушно. Він мимоволі відчував сум. «Треба було сильніше натиснути на японосів, щоб заборонили цю кляту книгу,— подумав він.— Насправді очевидно, що вони це навмисно. Вони могли б заарештувати цього... як його? Абендсена. Вони мають велику владу на Середньому Заході».

Засмутило його ось що: смерть Адольфа Гітлера, поразка і знищення Гітлера, Партії та самої Німеччини, як описав їх Абендсен... були певним чином величнішими, більше відповідали духу старих часів, аніж сучасний світ. Світ, в якому панувала Німеччина.

«Як таке могло бути? — запитував себе Райс.— Просто через письменницький хист цього чоловіка?»

«У цих романістів безліч хитрощів. Наприклад, доктор Ґеббельс: отак він і починав, з художньої літератури. Звертаючись до глибинної хтивості, прихованої в кожному, хоч би яким респектабельним був фасад. Так, романіст знає людей. Знає, що вони нічого