Філіп Кіндред Дік - Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік

там є на місці — зателефонує в Адміралтейство і скаже, що контррозвідка має або забрати своїх людей, або пояснити нам, що ці люди тут роблять.

— А ви не можете цього зробити?

— Усюди сум'яття.

«Вони повністю втратили слід людини контррозвідки,— вирішив Райс.— Їм, місцевому відділу Служби безпеки, хтось із людей Гайдриха наказав стежити за ним, а вони його загубили. І тепер хочуть, щоб я допоміг їм».

— Якщо він тут з'явиться, я когось до нього приставлю, можете на це розраховувати,— пообіцяв Райс.

Звісно, шансів, що він прийде, було дуже мало або не було взагалі. І вони обоє це знали.

— Поза сумнівом, він узяв інше ім'я,— тягнув далі Кройц фон Мере,— і, ясна річ, ми не знаємо яке. Зовнішність аристократична. Приблизно сорок років. Капітан. Справжнє ім'я Рудольф Веґенер. Нащадок однієї з тих монархістських родин зі Східної Пруссії. Можливо, підтримував фон Папена під час Systemzeit[60].

Райс зручніше влаштувався в кріслі, поки фон Мере провадив далі:

— На мою думку, цим монархістським дармоїдам можна дати раду, лише зменшивши бюджет флоту, щоб там не могли собі дозволити...

Райс нарешті зміг завершити розмову. Повернувшись до свого сніданку, він виявив, що булочка вже холодна. Однак кава ще була гарячою, і він почав її пити, читаючи газету.

«Нема цьому кінця-краю,— подумав він,— у Службі безпеки і вночі хтось чергує. Телефонують о третій ночі».

Його секретар Пфердегуф просунув голову у двері, побачив, що Райс вже завершив розмову, і сказав:

— Щойно телефонували із Сакраменто. У них там великий переполох. Стверджують, що по вулицях Сан-Франциско бігає єврей.

Вони з Райсом розреготалися.

— Добре,— сказав Райс,— нехай заспокояться і надішлють нам запит як належить. Щось іще?

— Повідомлення зі співчуттями.

— Нові?

— Декілька. Вони будуть у мене на столі, якщо захочете поглянути. Я уже розіслав відповіді.

— Я маю виступити на тій сьогоднішній зустрічі,— сказав Райс,— о першій. Із бізнесменами.

— Я вам нагадаю.

Райс відкинувся на спинку крісла.

— Хочете зробити ставку?

— Не на те, чим завершиться боротьба в Партії, якщо ви про це.

— Це буде Вішальник.

Пфердегуф замислено сказав:

— Гайдрих зайшов так далеко, як лише міг. Таким людям ніколи не дорватися до контролю над Партією, бо їх усі бояться. У партійних очільників буде інфаркт від самої лише думки про це. Вони укладуть між собою союз за двадцять п'ять хвилин, щойно перший автомобіль СС вирушить із Принц-Альбрехт-штрассе. І до них доєднаються усі ці фінансові магнати, як-от Крупп та Тіссен...

Він раптово вмовк — підійшов один із криптографіє із конвертом.

Райс простягнув руку. Секретар передав йому конверт.

Це була термінова шифрована радіограма, яку розкодували і надрукували.

Закінчивши читати, він помітив, що Пфердегуф чекає на новини. Райс зім'яв папірець, кинув його у велику керамічну попільницю на столі і підпалив запальничкою.

— Є припущення, що сюди інкогніто прибуде японський генерал. Тедекі. Вам варто піти у міську бібліотеку і пошукати офіційні воєнні японські журнали — там має бути його фотографія. Безумовно, не варто привертати до себе уваги. Не думаю, що у нас тут на нього щось є.

Він рушив до замкненої на ключ картотеки, але передумав.

— Зберіть інформацію, яку зможете. Статистичні дані. У бібліотеці вони мають бути. Кілька років тому цей Тедекі був головою генерального штабу,— додав Райс.— Пригадуєте щось про нього?

— Зовсім трохи. Відчайдушний боєць. Йому зараз має бути років вісімдесят. Здається, він намагався просунути якусь програму, щоб прискореними темпами зробити Японію космічною державою.

— І це йому не вдалося,— сказав Райс.

— Не здивуюся, якщо він їде сюди лікуватися,— сказав Пфердегуф.— Сюди вже приїздило досить багато літніх японських військових, щоб скористатися великою лікарнею Каліфорнійського університету. У такий спосіб вони отримують доступ до німецьких хірургічних технологій, яких немає в них удома. Безумовно, вони цього не розголошують. Патріотичні міркування, як ви розумієте. Тому, можливо, нам варто стежити за лікарнею Каліфорнійського університету, якщо в Берліні не хочуть втрачати цю людину з поля зору.

Райс кивнув. А ще, можливо, старий генерал вплутався у якісь комерційні спекуляції, яких у Сан-Франциско не бракувало. Зараз, вийшовши у відставку, він міг скористатися певними знайомствами, які зав'язав під час служби. Але чи справді він вийшов у відставку? У радіограмі було сказано «генерал», а не «відставний генерал».

— Щойно матимете фотографію, передайте копії нашим людям в аеропорту та у гавані,— сказав Райс.— Можливо, він уже прибув. Ви ж знаєте, скільки вони могли згаяти часу, перш ніж ми це отримали.

І звісно, якщо генерал уже дістався Сан-Франциско, в Берліні будуть розлючені на консульство в ТША. Консульство, на їхню думку, мало би перехопити його... ще до отримання наказу з Берліна.

— Я проставлю штамп із датою на шифрованій радіограмі: якщо потім у Берліні виникнуть питання, ми зможемо показати, коли саме її отримали. Точний час.

— Дякую,— сказав Райс.

Люди в Берліні були неперевершеними майстрами перекладати з хворої голови на здорову, а йому вже набридло бути крайнім. Це траплялося надто часто.

— Просто щоб убезпечитися,— сказав Райс.— Я думаю, краще, щоб ви відповіли на це повідомлення. Наприклад, так: «Ваш наказ дуже запізнився. Цю особу вже помічено у регіоні. На цьому етапі шансів на успішне перехоплення мало». Додайте щось іще у тому ж дусі і надсилайте. Щоб було доброзичливо і розмито. Ви розумієте.

— Одразу ж надішлю,— кивнув Пфердегуф,— і зафіксую точний час надсилання.

Він зачинив за собою двері.

«Потрібно пильнувати,— подумав Райс,— бо й озирнутися не встигнеш, як станеш консулом серед купи чорнопиких десь на острові біля Південної Африки. А потім і оком не змигнеш, а у тебе вже стара негритоска за коханку і десяток негренят, які називають тебе татком».

Повернувшись за столик біля вікна, він запалив сигарету Egyptian Simon Arzt № 70, обережно замкнувши металевий контейнер. Схоже, протягом певного часу його ніхто не турбуватиме, тому він дістав зі свого портфеля книжку, яку саме читав, розгорнув її на закладці, влаштувався зручніше і почав з того місця, на якому його перервали.

«...Невже колись він і справді ходив вулицями, на яких мирно дрімали припарковані машини? Тиша недільного ранку у Тіргартені — невже це і справді таке далеке? Інше життя. Морозиво — смак, якого просто не могло існувати. Зараз вони варили кропиву і раділи, якщо могли дістати хоча б її. „Господи! — заволав він.— Невже