Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

— Певно, що... так. Скажімо, так: я думаю, що вірю.

— А чув про пристріт?

— Пристріт?

— Достатньо поглянути на когось і подумати про погане — і з ним трапиться лихо. Це називається «дараба біль-аїн», ударити оком. Вмієш таке?

Я мовчав, бо не знав, чи варто казати їй, що у нас людей посилають під три чорти не оком, а пальцем? Вирішив не казати.

— Не думаю.

— Рендалле, я переконана, що у тебе такі самі здібності, як і в мене, завдяки мандалі. Слова навіть трохи схожі: Рендалл, мандала! Маєш спробувати. Починай із простого, і ти будеш вражений, коли побачиш цю силу.

— А що, як хтось у відповідь зурочить мене?

— Цьому легко покласти край! Лише промов: «Ма сага Аллаг ва каан». Тобто «Що б не робилося — з Божої волі». Це відведе стрілу, вона більше тобі не зашкодить. Ма сага Аллаг ва каан. Повтори.

— Ма сага Аллаг ва каан, — повторив я, хоча для мене ця фраза означала інше: «Нужо, у тебе найпрекрасніші очі у світі, і я без тями у тебе закоханий!» — Ма сага Аллаг ва каан.

— Чудово, — зронила вона. — Ти швидко вчишся.

Того вечора мама повернулась додому з переможним виглядом. Її очі вивергали блискавки.

— Я її знайшла! — заявила вона. — Не можу в це повірити: я справді її знайшла! Є запис про дівчинку «віком близько року», яка провела два з половиною місяці у центрі в Штайнгьоринґу впродовж зими 1939–1940 років. Ароне, на внутрішній частині лівої руки вона мала родиму пляму!

Тато навіть голови від газети не підняв.

— Останні підрозділи французьких та італійських військ, — похмуро кинув він, — залишили Бейрут за прикладом американців.

— Її рідне місто — Ужгород у Карпатах, це найзахідніша частина України, яку Німеччина у ті роки вже захопила. Гіммлер особисто поміряв її родиму пляму — тоді вона була вісімнадцять міліметрів у діаметрі — і відзначив цей факт у її досьє. Чому, цікаво, чому він вирішив залишити їй життя, незважаючи на ваду?!

— Хабіб зрадив, Вейнберґер зрадив. Після від’їзду Арафата вони обіцяли залишитися там заради захисту біженців[17].

— Певно, через її біляве волосся і блакитні очі. Вона була така гожа, така арійська! Ароне, ти мене чуєш?

— Рейґан і Беґін поставили Жемаєля на місце.

— І він передав її одному зі своїх приятелів, великому чину з СС, чия донька просила сестричку. А дружина чиновника вже не могла мати дітей.

— Танки Цахалу оточили західний Бейрут.

— Ароне, хіба це не диво! З Карпат до Німеччини, а після війни — гоп, до Канади! Це ж диво, Ароне!

— Вони назвали цю операцію «Мир у Галілеї».

— Деталі крутиголовки нарешті склалися...

— Трясця, справи кепські...

— Рендалле, йди у свою кімнату.

Я був тільки радий піти у свою кімнату і взятися до вправ, які стосувалися різних частин тіла. «Рош» — голова, «бетен» — живіт, «ґав» — спина, «реґель» — нога, «берех» — коліно, «каф яд» — рука, «ецба» — палець, «пе» — рот, Нужа — диво, я — жмут нервів, мій тато — злий, мама — шалена, скоро Рош-а-Шана, і справи, трясця, кепські...

Наступного дня Жемаєля вбили, достоту як Кеннеді, за винятком того, що першого обрали лише три дні тому, тож президентський мандат вийшов, прямо скажемо, короткий. У школі під час перерв учителі говорили тільки про це, однак їхній іврит був надто швидким для мене, тому я не розумів, що відбувалося. Нужа пояснила, що вони приголомшені, адже Жемаєль був пішаком у руках Ізраїлю і Сполучених Штатів. Слово «пішак» я знав, бо грав у шахи, але не розумів, до чого тут політика. Проходячи коридором повз групу дорослих хлопчиків у кіпах, я почув, як один із них щось голосно кинув нам услід, — і Нужа зблідла.

— Що він сказав? — запитав я її.

— Він сказав: «Кляті араби! Їх треба звести зі світу!»

Я відчував усе більшу тривогу. Навіть Марвін не допомагав, мій «аталеф» уперто мовчав, а бабуся Ерра була надто далеко — мов на іншій планеті.

Я бачив жахливий сон і прокинувся з криком. Мама в нічній сорочці кинулася до моєї кімнати зі словами:

— Рендалле, що таке? Що трапилося?

Та я не міг описати туманний спогад про жах словами, він розлетівся на дрібні клапті, які швидко блякли і випаровувались. Я почувався винним, адже витягнув маму з ліжка посеред ночі і навіть не був здатний згадати, що ж мене так налякало, я намагався знайти хоч щось, аби виправдати цей збій, та чим більше я вигадував історію, тим більш кволим ставав мій мозок, і все, що я зумів пробурмотіти, було: «Мамо, пробач. Мамо, пробач. Пробач...»

Наступного дня, коли я встав, тато о сьомій ранку вже слухав радіо і курив цигарки — мама досі була вдома, і це було дуже дивно.

Вона зайшла на кухню, на її голові їжачились бігуді.

— Ароне?

Та він слухав не її — він слухав радіо, — і мама заговорила голосніше.

— Ароне... Хочу, щоб ти знав: я дуже вдячна тобі за те, що приїхав до Хайфи зі мною. Я знаю, тобі тут непросто, всюди чужа тобі мова. Ти ж надихаєшся розмовами, які чуєш на вулицях, у парках і ресторанах Мангеттена. Я розумію, як тобі бракує Нью-Йорка. Повір, Ароне, мені до цього не байдуже. Я цілком свідома того, на яку жертву ти пішов заради мене, і я хочу, щоб ти знав, як я це ціную.

Дивно було слухати, як мама виголошує цю майже офіційну промову з бігуді на голові та без макіяжу; в мене виникла підозра, що вона готувала її перед дзеркалом — як зазвичай перед усіма виступами. Мені залишався ще один тост, і я його швидко проковтнув, бо тато досі слухав лише радіо, а мамине обличчя червоніло, бо вона намагалася не вийти з рівноваги.

— Ароне, — повела вона далі. — Завтра ми будемо святкувати Рош-а-Шана, і я б дуже хотіла, щоб це стало новим початком. Будь ласка, послухай мене! Рош-а-Шана — це просто особливий спосіб сказати одне одному: зупинімось на мить, підбиймо підсумок, очистімось від гріхів та ухвалімо правильні рішення на майбутнє.

Однак тато не зважав на її присутність, він не відривався від радіо, і незабаром терпець мамі таки урвався, вона широкими кроками перетнула кухню і вимкнула приймач.

Тато знову ввімкнув.

Мама вимкнула.

Тато ввімкнув.

Я не мав бажання спостерігати за розвитком сварки, тож вирішив,