Марія Євтушенко - Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко

34

   Застигла на місці і роздумую: розворот на девяносто і в будинок, чи перестати бути сциклом? 

   Внутрішній голос насміхається і це не підбальорую, а навпаки штовхає скласти вудочку й піти з риболовні не спіймавши й рибини.

   Та стояти і роздумувати теж не кращий варіант, адже засічуть! 

   Викинувши все зайве з голови роблю крок, за ним ще та ще поки не опиняюсь на запланованому місці.

   — Привіт, — злітає з уст. — “Що ти мелеш!” — подумки картаю себе, — “Ви вже бачились, а ти привіт?”

   — Привіт, — усміхається Мирослав і посувається. 

   — Не буду заважати? — дивиться у вічі, я ж стараюсь тримати лице.

   — Ні, — хитає головою й тихо посміюється. — Це ж твій дім, а я просто гість.

   Я присідаю на гойдалку зроблену з дерева. Від цього вона трішки погойдується й чай виливається прямісінько на мій одяг.

   — Трястся, — напівпошепки лаюсь.

   — Обережніше, — так же тихо говорить співбесідник й тянеться до мого чаю. — Давай я потримаю, а ти сідай позручніше.

   — Та я краще піду, — встаю з гойдалки, — а ви сидіть. — тянусь за кружкою, та мені її не віддають. Окрім супротиву я зустрічаю й широку усмішку. 

   Ловлю свого язика, адже він норовить ляпнути не те, а йому ж не можна! Перед нами наш роботодавець, а не якийсь там сопляк, чи просто пришелепкуватий з класу парнокопитних!

   — Олено, нам варто поговорити, — говорить доволі спокійно, та мої вуха, чомусь, вловлюють амплуа приказного тону. Механічно морщусь, адже ще не звикла, й виконую прохання — вмощуюсь забувши про гарячий чай в руках начальника.

   — Обережніше, — стараюсь говорити серйозно, як і личить дорослим дівчаткам, та, чомусь, малеча всередині мене перемагає — просто не утримується від побаченої картини: дорослий чоловік сидить і дивиться на свій пах, який залитий чаєм і радше міг би нагадувати дещо інше. 

   “От ти, Олено-загорено, знаєш історію походження мокрої місцини, а інші що подумають?” — запитую у себе і відвертаю голову, адже утримуватись стає дедалі важче. Мій мозок раз за разом малює дурнуваті картинки! 

   — Вибачте, — схиляю голову й стаю серйознішою, адже картинки перетекли в друге русло і чим більше я про нього думаю, тим більше стає непособі! — Я ненароком.

   — Та все нормально. Ось, тримайте свій чай, — простягає мені чашку яку я одразу ж приймаю. Роблю ковток змочуючи пересохле горло й топлю навязливі думки. 

   — Так про що ви хотіли поговорити?

   — Міні потрібно повертатись в Київ, а відповідно і вам зі мною, якщо, звісно ж, ви не передумали? — відчуваю погляд. Ігнорую. Просто в голові ще не всі картини потопились. 

   — Я не передумаю, — відповідаю доволі твердо. Якось немає бажання повторювати одне й те саме по сотому колу. — І коли ми плануємо від'їзд?

   — Квитки на поїзд є на обід й пізній вечір. Нам би пошвидше, та я розумію, що вам потрібно зібрати речі.

   — Тоді давайте літаком полетимо. Це не дешевше, але набагато швидше, — пропоную й подумки лечу. Замріяно усміхаюсь уявляючи спектр своїх емоцій й усміхаюсь від лоскоту у тілі.

   — Ні, — ріже вухо строгий тон, — ми виїжджаємо сьогодні ввечері й жодних літаків! — піднімається з гойдалки. Чаю не так багато, та від різкості босових дія я маю усі шанси скупатись у травичках з розтопленим цукром. — З вашим батьком я встиг поговорити і мене нічого не затримує у вашому дому. Приїду о десятій вечора. Будьте готові! 

   — Як накажете, — вимовляю на автоматі й проводжаю дівочим поглядом широку спину з мокрими штанами, — великий бос, — додаю тихо, коли Мирослав скривається за рогом будинку.

   Не можу не признатись, що допивати чай на самоті було неперевершено! Хоч і мій бос не є букою, та я ще не звикла.

   До обіду час летить із шаленою швидкістю. Валізи зібрані, мрії прокручені в голові й навіть декілька дизайнерських ідей з'явилося!

  До обіднього столу не йду, а лечу — я вся в передчутті й не можу дочекатись прибуття у столицю. 

   Сама трапеза теж проходить успішно й навіть погляд Василя не зміг збавити мого задору.

   Я його ігнорувала, та даний факт Василя задів і виходячи з дому він попросився на два слова де знову почав вмовляти мене нікуди не їхати, а залишитись з ним. Мовляв: я тобі зірку з неба дістану, гори зверну, ріки вип'ю і ще багато нісенітниць, та мені цього було не потрібно, адже я прямую за своєю мрією. Щоправда останні слова крутились у моїй голові більше ніж інші: “коли столиця тебе перемеле і виплюне не приходи плакатись!”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно