Ксана Рейлі - Наша спільна брехня, Ксана Рейлі

Розділ 27

Весь настрій кудись зник і я просто повернулася додому з величезним бажанням забутися. Тільки це було не так просто. Спершу я дивилася серіал, наминаючи цукерки, які знайшла вдома. Думки щоразу поверталися до Арсена, а я чомусь постійно дивилася у свій телефон. Думала, що може, він напише мені. Цікаво, що він зробив з моїм подарунком? Напевно, навіть не відкривав його. Минулого тижня я побачила в крамниці красивий чорний блокнот і мені одразу здалося, що він підходить Арсенові. До того ж я встигла помітити, що він любить їх. Потім я видрукувала деякі наші фотографії, а також залишила записку. Я навіть його улюблені цукерки купила та поклала в коробку. В мене була надія, що той подарунок щось змінить. Я думала, що коли він побачить наші спільні фотографії, то зрозуміє, що ми підходимо одне одному. Але чуда, здається, не сталося. Я почула, що до мене хтось телефонує. Зовсім не здивувалася, коли побачила, що це Віта.

— Лілі, що робиш? — одразу ж сказала вона.

— Лежу, дивлюся серіал та їм цукерки, — відповіла я.

— У тебе депресія?

— Нема в мене депресії.

— Це було не питання, а ствердження. У тебе депресія, Лілі.

— Перестань, — я закотила очі. — Просто настрій поганий.

— Знаєш, що допомагає при поганому настрої?

— Що?

— Розваги!

— Що ти вже на цей раз придумала?

— Ну, сьогодні ж в Арсена день народження. Ти забула?

— Ні, не забула.

— То ти йдеш? — спитала Віта.

— По-перше, мене не запрошували, — відповіла я.

— А по-друге?

— Я не бачу сенсу йти туди та не хочу.

— Може, вам би вдалося помиритися з Арсеном? Думаю, що він би був радий бачити тебе.

— Уже бачив, — буркнула я.

— Тобто?

— Потрібно було ж мені йому подарунок віддати і я приходила сьогодні до нього додому. Ми з ним поговорили, але так і не змогли порозумітися. Таке враження ніби йому мозок хтось забиває різними дурницями.

— Не знаю, Лілі. Може, він просто заплутався?

— При чому так добряче. Розумієш, він придумав собі таке, ніби я з ним лише тому, що у нього хороші батьки, гроші та ще різні дурниці. Ще й говорить, що нібито не заслуговує мене і мені потрібен кращий.

— Ого! — здивувалася Віта. — Це не схоже на нього.

— От і я про це. Тільки мені вже набридло бігати за ним. Хай сам краще розбирається зі своїми проблеми.

— Мабуть, ти маєш рацію. Але все ж на вечірку я б тобі радила піти.

— У мене нема жодного бажання йти туди. Він навіть не запросив мене, уявляєш? Якщо йому хочеться розважатися з іншими, поки я сидітиму вдома, то нехай так і буде.

— Я не розумію, як це все сталося?

— Я сама не розумію.

— Добре, — Віта видихнула, — мені вже час збиратися.

— Класно тобі повеселитися.

— Шкода, що ти не йдеш. Може, ти передумаєш?

— Не передумаю.

— Я тобі повідомлятиму, що тут відбуватиметься. Як тільки побачу Арсена з якоюсь дівкою, то всі патла їй повириваю. Це я обіцяю тобі.

— Гаразд, — я усміхнулася. — Бувай!

Я завершила розмову і продовжила дивитися серіал. Потім мені захотілося морозива. Я сподівалася, що в холодильнику знайдеться хоч трішки. Швидко спустилася на перший поверх і почала переглядати вміст холодильна та морозильної камери.

— Що робиш? — раптом спитав тато.

— Ти вже повернувся? — здивувалася я.

— Я приїхав за Лідою.

— Точно, вона казала, що ви збираєтеся в ресторан.

— Якщо хочеш, то можеш поїхати з нами.

— Дякую за запрошення, але я не хочу вам заважати.

— Ти ніяк не заважала б нам.

— Тату, у вас романтична вечеря, — сказала я та закотила очі. — До речі, коли ти плануєш зробити Ліді пропозицію руки та серця?

— Це ще звідки взялося? — тато насупився.

— Гм, я думала, що це у твоїх планах на майбутнє.

— Лілі, це все занадто швидко.

— Ви й так вже живете разом. Не здивуюся, якщо в мене скоро з'явиться сестричка або братик, чи може навіть двоє? У нас таке можливо?

— Перестань, — батько похитав головою, усміхнувшись.

— Знаєш, що буде цікаво? — задумано сказала я. — Ти скоро можеш стати і дідусем, і батьком.

— Дідусем? Лілі, ти що...

— Та до чого тут я? Це я про Лолу говорю. Вони з Мартином вже рік разом і я думаю, що брат скоро захоче одружитися з нею, а там і діти не за горами.

— Головне, щоб ти не надумала заводити дітей, — буркнув тато, — бо сама ще дитина.

— Я не дитина!

— Тобі ще нема вісімнадцяти й для мене ти завжди будеш маленькою Лілі.

— Знаєш, а я нещодавно згадала, як завжди лежала з мамою на ліжку і вона розповідала мені історії про балет. Інколи я дуже сильно сумую за нею.

— Я теж, — тато легенько усміхнувся, а тоді підійшов до мене. — Хочеш, на днях поїдемо до неї?

— Купимо її улюблені бордові троянди? — спитала я, глянувши на нього.

— Обов'язково, — тихо відповів батько та обійняв мене.

— А школа? Додаткові заняття?

— Нічого страшного, якщо один день прогуляєш.

— Це точно мій тато говорить? У мене таке враження, що ти несправжній.

Я щипнула його в бік, а він лише засміявся. Здається, тато змінився з того моменту, як в його житті з'явилася Ліда. Наші сварки та постійні непорозуміння залишилися десь в минулому. Так і хотілося почати розмову про танці, але я стримала себе. Боялася зруйнувати той хороший родинний зв'язок, що є зараз між нами. Згодом я побачила Ліду в красивій червоній сукні. Тато допоміг їй одягнути верхній одяг, а тоді вони попрощалися зі мною та вийшли з будинку.
Ну що ж, в холодильнику я так і не знайшла морозива, тому просто зробила собі бутерброди й ввімкнула телевізор. Якраз почалася якась комедійна передача. Мені навіть вдалося трохи розслабитися, а деякі жарти змусили мене сміятися.
Раптом я почула, що у двері хтось постукав. Може, тато щось забув? Всередині з'явилася маленька надія, що це Арсен. Насправді я хотіла, щоб він сказав, що шкодує про свій вибір і хоче, щоб ми знову були разом. Мабуть, я б пробачила йому та погодилася.
Тільки коли відчинила двері, то побачила на порозі Саву. Якесь розчарування з'явилося, але я усміхнулася, щоб приховати його.

— Привіт, — сказав хлопець. — Не потурбував?

— Ем, привіт, — я відійшла, щоб він пройшов всередину. — Не очікувала тебе тут побачити.

— Я дзвонив до тебе, а ти чомусь не відповідала.

— Залишила телефон у своїй кімнаті, а сама дивилася у вітальні телевізор. Проходь!

— Це тобі.

Сава простягнув пакет, у якому було невеличке відро з морозивом. Я широко усміхнулася, коли побачила, що це моє улюблене. Схопивши морозиво та дві ложечки, я попрямувала до вітальні. Хлопець якраз сидів на дивані.

— Сьогодні цілий день хотіла морозива. Ти наче знав, — сказала я.

— Якщо чесно, то я думав, що ти зараз на вечірці.

— Що мені там робити?

Я сіла на диван біля Сави та почала їсти морозиво.

— Арсен не запрошував тебе? — спитав хлопець.

— Ні, — я похитала головою. — Навіть краще, що так все сталося.

— Мене теж ніхто не запрошував.

— Це не дивно, бо ти не подобаєшся йому.

— А хто взагалі подобається Арсену? — сказав Сава та дивно усміхнувся.

— Йому подобається лише він сам і його сестричка, — буркнула я. — Не здивуюся, якщо вони зараз разом розважаються.

— Тепер їм уже нема ким прикритися. Знаєш, а я ж справді думав, що у нас з Аделіною все по-справжньому.

— А я тобі одразу говорила, що вона не така вже і хороша, якою хотіла здаватися. Знаєш, а мені завжди було цікаво, чому ти закохався в неї?

— Не знаю, — Сава знизав плечима. — Це важко пояснити. Просто побачив тоді в кафе і вона так сильно мені сподобалася. З першого погляду, уявляєш?

— Ем, ні! — сказала я та скривилася.

— Ти ж теж якось закохалася в Арсена, — хлопець уважно подивився на мене.

— Це взагалі випадково вийшло. Він спочатку дратував мене, а потім ми почали ближче спілкуватися. В ті моменти, коли мені було важко, Арсен підтримував мене і я подумала, що між нами може бути щось таке прекрасне. Почуття до тебе з кожною секундою стихали і я зрозуміла, що...

— Чекай! — перервав Сава. — Почуття до мене?

Я відчула, що почервоніла, бо не хотіла, щоб він взагалі знав про це. Треба ж було так проговоритися.

— Я думала, що закохалася в тебе, — швидко сказала я. — В принципі це вже давно таке з'явилося. Потім та Аделіна і ти так говорив мені про неї, що це мене страшенно злило. Я думала, що ти зможеш закохатися в мене, але цього не сталося. Потім якось почастішало спілкування з Арсеном. Ми з ним постійно були разом і у мене з'явилися такі почуття до нього, яких не було до тебе. Непереборне бажання, пристрасть і неймовірні відчуття всередині — це все дало мені змогу збагнути, що я ніколи й не кохала тебе по-справжньому. Це була звичайна закоханість. Ти підходив за всіма моїми критеріями ідеального хлопця, а Арсен за жодним.

— Але ти все одно закохалася в нього.

— Так, — я кивнула. — Мені вдалося прийняти, що ти з Адою і я навіть раділа цьому.

— Я помічав, що інколи ти дивилася на мене якось по-іншому, але завжди старався ігнорувати це.

— Зараз це вже не має ніякого значення, — сказала я. — Рада, що ми з тобою залишилися просто друзями.

— Я теж, — мовив Сава, пильно глянувши мені в очі. — А може... Ні, вибач. Думки дурні в голову залізли.

— Буває, — я знизала плечима. — Як там твоє тренування? Готовий до професійного спорту?

— Зараз лише цим і займаюся. Хочу стати відомим футболістом, щоб Ада пошкодувала про те, як вчинила зі мною.

— Тебе це справді так сильно ранило?

— А ти як думаєш? Я віддав їй своє серце, Лілі, а вона так підло розтоптала його.

— Чомусь мені здається, що вона точно буде про це шкодувати.

— Але мені вже буде байдуже, — сказав Сава та піднявся з дивана. — Мабуть, мені вже час додому.

— Я проведу тебе. Заодно і вийду трохи на вулицю.

— Гаразд.

Я швидко накинула куртку, взула черевики та вийшла з будинку. Ми з Савою повільно спустилися сходами, розмовляючи. Неподалік я помітила автомобіль його старшого брата. Напевно, Сава саме на ньому приїхав.

— Коли вже у тебе буде своє авто? — спитала я, усміхаючись.

— Тато сказав, що подарує мені тоді, коли мене візьмуть в команду з футболу.

— Тоді готуйся до того, що воно в тебе скоро з'явиться.

— Сподіваюся на це. Колись буду підвозити тебе на твої виступи.

— Які виступи? — спитала я.

— Я про твої танці говорю.

— Їх не буде.

— Не вірю, — Сава усміхнувся. — Ти без цього жити не можеш і я точно знаю, що це твоє.

— Побачимо, а поки я буду пробувати себе в медицині.

— Дякую тобі, Лілі, за розмову.

— Це я вдячна тобі за те, що прийшов. Ну і за морозиво, звісно ж.

— Я тут на секунду подумав дещо і... — Сава уважно подивився мені в очі.

— І що? — зацікавлено спитала я.

Він раптом нахилився і різко поцілував мене в губи. Від несподіванки я завмерла, бо зовсім не очікувала такого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно